Останнi орли

— Поганяйте он до тiєї крамницi пiд ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Iцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… i до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: вiн мешкає за цiєю пишною синагогою.

Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Лiворуч височiла незграбна двоповерхова будiвля ратушi, на нижньому поверсi якої мiстилися крамницi, а на горiшньому — магiстрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепiв та погребiв. Трохи збоку вирiзнялась химерними кольорами досить висока дерев'яна синагога, а за нею далi ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камiнними статуями бiля входу, з готичним дахом i великими вiкнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вiнцi зубчастих бiйниць грiзно стояв неприступний губернаторський замок.

Йдучи до цадика, Гершко постерiг, що на майданi й на вузьких вулицях юрмилися блiдi, стривоженi люди; вони перешiптувалися, розповiдаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрiчей i розпитувань; вiн поминув школу, прослизнув повз церкву i, завернувши у перший провулок, пiдiйшов до нарiжного будиночка, на порозi якого в левiтськiй шапцi стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразистi риси його обличчя зберiгали типову вроду схiдної раси, а темнi очi свiтилися розумом i якоюсь особливою лагiднiстю. Гершко щiльнiше насунув на свої пейси ярмулку i, схиливши голову, мовчки простяг обидвi руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.

— Мир тобi, сину Iзраїлiв! — лагiдно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. — Нехай благословить тебе бог Авраама i хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!

Гершко пiймав цадика за полу довгої одежi й поцiлував її.

— Прости, святий рабi, — нiяковiючи, заговорив Гершко, — що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмiлилась образити твого родича… Як тiльки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивiз од проклятих гоїв… щоб разом iз сестрою врятувати її душу… Але вона, пiдла, в день весiлля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батькiвськiй волi… Що менi з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, нiби скорилася… та я її бачу наскрiзь… її можна зламати, але не зiгнути…

— Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любовi й дружби, а не породження насильства. О, як далеко вашi серця од велiнь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив вашi душi, i вони вже неспроможнi вiдгукнутися навiть на муки рiдної дитини!

— Але, святий рабi, — збентежений словами цадика, мовив Гершко, — коли б серце моєї дочки було непокiрне лиш у виборi чоловiка!.. Хоча цей вибiр завжди належав батьковi або пiсля нього матерi, а не дитинi… так велося i за дiдiв наших, i за прадiдiв… Адже Iаков сiм рокiв служив у дядька свого Лiвана за Рахiль, а Лiван увiв до нього Лiю… виходить, i тут — всупереч навiть договоровi, нiхто не мiг опиратися батькiвськiй волi…

— А як господь поставився до того ошуканства? Вiд Лiвана вiн одвернув лик свiй, а Iакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любовi, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спiткала Сiхона, Емморового сина, за те, що вiн силомiць увiйшов до Дiни, дочки Iакова? Не тiльки Сiхон, але й усi жителi того мiста були знищенi! Не невольте чужих сердець i не закривайте свого нi перед плодами чресел ваших, нi перед рабами й рабинями…

— Але хiба до гоїв i акимiв можна мати почуття дружби, хiба не велить слово боже ненавидiти й зневажати їх?

— Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерiгатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усiма й меча свого в руки смертних не дав!..

— Кожне слово твоє, святий рабi, окуте золотом мудростi! — глибоко зiтхнув Гершко. — Я тому заговорив про гоїв, що маю пiдозру… навiть язик нiмiє… маю пiдозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє вiд iстинної вiри наших батькiв… i спокусилася… вiрою… схизматського бидла… я хотiв убити її… i вб'ю, якщо…

— А ти знаєш заповiдь божу — "не убий"? Як же ти насмiлюєшся повстати проти велiння Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумiв привернути серця своєї дитини до себе й до рiдного закону? I в який iще час ти замислив це насильство? У день нашої смертi… за годину до суду грiзного!.. Скорися i зм'якши серце своєї дочки… дай волю їй… I подумай про свою душу… Ходiм! Я поспiшаю в синагогу… Там зiбрались i на молитву, i на раду гнанi сини Iзраїлю… осудженi на кару за грiхи батькiв своїх…

Хоча Гершко по дорозi до Уманi й бачив слiди страшної розплати, але, в'їхавши до мiста, вiд вiдчув себе в безпецi й одразу дав волю своїй злобi. Та слова цадика знов нажахали Гершка, i той жах заглушив усi iншi почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, iшов вiн за цадиком, iшов, нiчого не бачачи довкола, механiчно пересуваючи ноги.

У синагозi було повнiсiнько люду; усi євреї сидiли в талесах i, похитуючись з боку на бiк, били себе кулаками в груди та жалiбно голосили. Жiнки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодiю з трагiчними музикальними фразами, слiдом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увiйшов, всi, як один, пiдвелися i, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомiтно сiв у кутку, бо в нього не було з собою талеса…

— Благословен бог в Iзраїлi, бог батькiв наших Авраама, Iсаака та Iакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, берiг нас у пустелi, захищав нас у багатьох гонiннях… Нехай же й тепер не вiдверне вiн ока свого вiд його народу, а пошле нам розум, бадьорiсть i силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновiрцями.

— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у вiдповiдь на цадикову молитву.

— Не плачте й не стогнiть, дiти мої! — ласкавим голосом заговорив рабi. — Не ридати нам треба, а спокiйно обмiркувати наше становище i знайти можливий спосiб врятуватися од загибелi.

— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелi.

— Що нового трапилось i чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагiдними очима всiх присутнiх.

З лави пiдвiвся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогоднi послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:

— Вен мiр! Погибель над нами! Уже наближаються до стiн наших, до порогiв наших вороги, а наших братiв не пускають до мiста й женуть просто в огонь… Хiба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долiтає сюди з боку Грекового лiсу? Але мало того: ще хочуть злi мучителi вигнати половину нас iз наших рiдних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на нашi ж кровнi грошi обнесено її частоколом та бiйницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопiв? Вони, цi грабiжники, — ляхи! Хiба не вони обдирали нас i силомiць змушували вiдшкодовувати збитки за рахунок хлопiв, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самi ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабi, володаря небес, щоб вiн потряс громами своїми серця гонителiв наших!

Сара з тiткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тiтка розпрягла з Ривкою коней, звелiла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збiглися, як вона дiзналась, усi євреї. Дiвчина спробувала було покликатися на втому, але тiтка суворо вiдповiла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найлiпший притулок — божий дiм. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвiжiшi новини про гайдамакiв. Увiйшовши до синагоги, вона вiдразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спiльним горем, дiвчина забилася в куток…

Цадик мовчав, похнюпивши голову.

— Iще ось про що тебе, святий рабi, ми благаємо, — провадив далi рудий. — Єдине вiйсько, котре може захистити нас, — це губернаторська кiннота: але вона з хлопiв, а хлопи всi невiрнi й ненавидять ляхiв… Це бидло тиняється по шинках i сп'яну дещо вибовкує… "Як, — кажуть, — ми пiдемо бити своїх братiв? Хiба вони не однiєї кровi, не однiєї з нами вiри? Хiба пани-ляхи не вороги усiм нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, - тому й шанує, що бiда загрожує, а мине бiда, то й панська ласка мине… Усiм же вiдомо, що панська ласка до порога!" Ось що вони балакають сп'яну… I як же такому вiйську давати весь уряд, усе отамання iз тих же хлопiв. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тодi було б надiйнiше: у шорах кiнь iде туди, куди тягне залiзо, а без шор i вуздечки — куди очi ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього вiйська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, iз Залiзняком!..