Останнi орли

— Ху! Пронiс господь! — радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.

— Избранному воєводi побiдительна! — заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно вiдданих друзiв, — вiдповiв Найда, — i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.

— Помiчник i заступник послав менi рятунок! — тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Iгумен розчулився до слiз:

— Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, — там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..

При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини:

— Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця… чи, може, навiть похитнули?

— Нi, — твердо вiдповiла дiвчина, — нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свiй обов'язок!

— Ангел небесний! — в поривi почуття вигукнув отаман. — Ти — мiй свiточ, ти — моя зiрка провiдна!

Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей їхали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло самої Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою неприємнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi.

Найняли кiлька човнiв, i темної ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином.

Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'їхати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле.

Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили.

— Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, — сказав диякон пiсля легкого снiданку.

— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.

— Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата — i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звiдси, — ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. — А за Кругляком пiде одразу ж… нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi — Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

— А до Кругляка далеко звiдси? — перебив балакучого диякона Найда.

— Та миль iз п'ять або шiсть… На добрих конях пiвдня їхати без перепочинку…

— Нашi конi не з гiрших, — зауважив отаман. — Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться…

— Що й казати, — позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо… вартовi на своїх мiсцях… а рушимо в обiдню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там i спочинемо… — Богатирське хропiння перервало його мову.

Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн…

— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий.

— А що там, Голобле? — спитав його Найда.

— Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з'явилось уже двоє i знову щезли.

— Теж, певно, сторожа… дозорцi… А не помiтив — нашi чи поляки?

— Не розбереш… важко розпiзнати на такiй вiдстанi… От наче чорнi цятки.

— Треба вирушати! — скомандував отаман. — I швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi краї вiдомi!

— Аки п'ятериця перстiв, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..

— Гайда! — гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.

На обрiї позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiлої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по виїздi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з своєю челяддю, так що їх зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк.

Години двi без зупинки їхали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з'являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, — це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.

— Далеко ще до Кругляка? — спитав вiн диякона.

— Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, — невпевнено вiдповiв диякон.

— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав вiн назад.