Останнi орли

Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творiнням, чванливо казав:

— Скiльки б не зiбралося тої поганi, а на моїй Уманi поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!

Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспокоїтись i з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi.

Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх своїх знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це — вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.

У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для євреїв та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями — одно слово, створити живий мiст до води… Та на це потрiбний був час, а подiї не чекали…

Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух.

I шляхта, i євреї боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, — тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi… та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'ї Младановича, i державним iнтересам…

Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головної брами мiста пiд'їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували

Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цiєї сiм'ї, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив:

— Ферфал! Не впускають!

— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.

— Не впускають… Кажуть — не велено! Нiкого! — заїкаючись од хвилювання, вiдповiв наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, нiби набилось у фортецю стiльки люду, що нi харчiв, нi води не вистачить… то не пускають до мiста, а велять їхати пiд Грекiв лiс… на поле… прямо пiд гайдамацькi ножi…

— Вус? — вигукнула Рухля. — I ти повезеш нас туди на загибель? Хiба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильнiший, нiж залiзо, i вiдмикає всi на свiтi замки?

— Знаю i говорив, але бiля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама вiдаєш, ненаситна…

— Ой вей! Що ти думаєш? Хiба твоя голова нiчого не варта? Iди й торгуйся! — владно звелiла Рухля.

Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.

— Хто там? — озвався сердитий голос.

— Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосцi губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!

— Та хто "я"? — уже крикнув з вежi в маленьке вiконечко воротар.

— Ребе Гершко… орендар їхньої милостi… потрiбний чоловiк… це я тiльки що розмовляв iз паном.

— Чого ж ти, собако, лiзеш знову? Повертай, кажуть тобi, до лiсу… до рябого дiдька в болото… Там у таборi є осавул — через нього й перекажеш свої брехнi…

— Пане добродзєю!.. Я вiддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… менi тiльки… побачитись хоч з дозорцею…

— Скiльки за це даси?

— Дукат…

— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мiзерiю не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!

— Стривай, пане! Ой, лихо! Скiльки ж пан хоче?

— Десять дукатiв, i нi шеляга менше! — I. воротар почав щiльнiше причиняти своє вiконечко.

— На бога! — заблагав Гершко. — Вiзьми, пане, останнє, тiльки впусти! Голова у вiконцi зникла, а за хвилину забряжчали ключi й заскрипiла хвiртка; перед Гершком з'явилася дебела постать жовнiра в драгунськiй формi; жовнiр простят руку, порахував на долонi покладенi Гершком дукати й, осмiхнувшись, мовив:

— Ну, якщо це останнi дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…

— Вей мiр! — заволав Гершко. — Впустiть! Для пана ротмiстра у мене ще знайдуться…

— Ха-ха-ха! — зареготав воротар i впустив Гершка, звелiвши йому йти за собою. По крутих колiнчатих схiдцях вони пiднялися на самий верх башти, i воротар, штовхнувши ногою невисокi дверi, ввiв Гершка до свiтлицi, де за столом сидiв вiдгодований, з чималим черевцем шляхтич i сьорбав, вiдсапуючи, якусь темну рiдину з келиха.

— Ну?! — буркнув вiн голосно, наче бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.

Гершко мовчки поклав десять дукатiв.

— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.

— Хочу, щоб мене впустили до мiста.

— Не можна, — сухо вiдрубав дозорця. — Вас тут i так напхалося через край…

— Як буде на одного бiльше, то хiба ж це така бiда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному пановi згодиться, примiром, ще один кiнь, або кунтуш… або теляги — не з мiдi, не iз сталi, а з чистого срiбла… щоб горiли, як сонце… щоб усi панянки мружили очi, дивлячись на пана… щоб кожен жовнiр вважав пана за гетьмана… Ой, iх бiн аїд, — якщо пан так прибереться…

— Не мели язиком, шельмо, — обiрвав його шляхтич, — час дорогий. Скiльки даси?

Гершко навiть пiдскочив од радостi, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тiльки про цiну… Але ту ж мить радiсний вираз зник з обличчя єврея, i вiн, скривившись, почав низько кланятися i зiтхати:

— Ох-ох! Скiльки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тiльки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна вiдправити в табiр… Ми люди вбогi… нещаснi…

— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова… немає часу, — пiдвищив голос шляхтич.

— Скiльки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотiв Гершко.

— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди i що тiльки в Уманi можна сховатися… То ось тобi останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крiм цiєї, поклади тридцять…

— Ой! — скрикнув Гершко, нiби у нього в грудях щось обiрвалося. — Тридцять дукатiв? — перепитав вiн.

— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатiв у кожнiй! Викладай зараз або повiшу, як маму кохам!

Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо вiдвернувся i, дiставши з череса потрiбну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стiл; той, перелiчивши грошi, ляснув у долонi…

На цей знак з'явився воротар, що стояв за дверима.

— Впустити цього жида з балабустою i дочкою… тiльки трьох, дивись…

— А їх на возi троє, та вiн четвертий, — мовив воротар.

— Тiльки трьох, кажуть тобi! — гаркнув шляхтич i владним жестом вказав на дверi.

Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершковi:

— Дай десять дукатiв i бери четверту!

— На дiдька вона менi? Хiба я тут не знанду служницi? — люто вiдповiв Гершко.

— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тiльки ось ще трохи зачекай пiд брамою… а я пiду до губернатора… адже йому теж доповiсти треба…

— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи грошi воротаревi. — Тiльки вiдчиняй швидше браму…

Коли нашi подорожнi в'їхали через два пiдйомнi мости до мiста, Рухля стала питатися брата, скiльки вiн заплатив, але Гершко, кидаючи довкола лютi погляди, уперто й понуро мовчав. Тiльки коли вже буда в'їхала на майдан перед губернаторським замком, вiн буркнув, не глянувши нi на сестру, нi на дочку: