Останнi орли

— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр'я!..

При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.

Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.

Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза i спустити".

Вiн схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.

— Та навiщо менi це? — мимоволi вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.

В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

— Не втечеш, шельмо! — непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув вiн на все горло.

Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить — i на хрик ляха прибiжить уся челядь…

Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.

Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:

— Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

— Пане дияконе! — скрикнув вiн неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..

— Ти? — диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

— Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…

— Знаю… швидше-бо! Вода є?

— Не вода, а горiлка!

— Дарма — лий!

Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця.

Пiд час цiєї процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем.

— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до своїх товаришiв, що сидiли навколо п'яних, як нiч, полякiв.

— Бiда, треба поспiшати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся вiн до частини гайдамакiв, — вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви — вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, — показав вiн на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?

— Дихає й чує, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб.

— Так! — диякон зiтхнув i розвiв руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, — усiм треба вдавати п'яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного.

— Розумiємо, — тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, — так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив'язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.

— Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!

Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

— Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…

У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:

— Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…

— Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.

— Я роздумав їхати в Радомишль, — вiдповiв Найда. — За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…

— Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

— I московита ще загубиш, пане! — смiючись, додав один з офiцерiв.

- їй-богу, загубиш! — весело пiдхопила решта.

Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:

— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:

— Ай справдi! — вiдразу крикнуло кiлька п'яних шляхтичiв. — Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!

Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.

В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.

Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом:

— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища — як йому людям в очi дивитися?