Останнi орли

Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше:

— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги її вiрного!

— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. — Облиште ви того ведмедя, цур йому! — I, обернувшись до Дарини, додав: — Iди, нiхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати.

Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду їхав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Пiсля двох годин швидкої їзди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.

Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд'їхав до Мельхiседека.

— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

— Кепсько, сину мiй, — ледь чутно прошепотiв страдник. I

— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.

— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилаштуємо кирею i на неї покладемо владику: так йому буде зручнiше — лежачи, а не сидячи… Певна рiч, з обох бокiв їхатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Вiд'їхавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику.

— Розпитай у провiдника, — додав отаман, — як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд.

— Ну й гараздi — вирiшив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику.

— Я не вiдступлю й на крок вiд нього, — озвалась Дарина.

— Моя радосте! — тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!

Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв'я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодної душi. На свiтаннi загiн в'їхав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,' мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.

— Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провiдник. — Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися… онде бiля того струмка.

— А скiльки ще до Глiбiвки? — спитав Найда.

— Миль зо двi, не бiльше… Тiльки далi пiдуть гори… i лiс до самої переправи на Днiпрi, — вiдповiв провiдник.

— А лядських посiпак немає на переправi?

— Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великi човни й дуби…

"Господь наш притулок!" — подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв їх провiдник у пастку. Але синява величної багатоводної рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для переїзду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м'якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль.

— Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мої дiти, за вашу великодушнiсть… за вашу самопожертву ради мене, грiшного, — зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив її i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв України; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохлої руки архiпастиря.

Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.

— Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?

— А що, пане отамане? — зацiкавився диякон.

— Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…

— Iстинно так! — вирiк диякон. — Але камо убо грясти?

— А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої Чигирин-Дiброви… Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками…В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — i гайда; невеликий перегiн, рукою подати:

Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин.

— Амiнь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…

— Отак i буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, — його сонного i на байдак перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.