Зорянi крила

Росовський і Король усміхнулися, слухаючи цю схвильовану мову. От, здається, і слова вимовляє Орленко якісь офіційні, а звучать вони зовсім інакше, ніж могли б прозвучати, скажімо, ще весною.

До кімнати зайшов червоноармієць, спитав дозволу звернутися, простяг Королеві пакета, попросив розписатися. Потім чітко повернувся і зник.

Король розірвав пакета, прочитав написане, і вперше за довгий час обличчя його заясніло усмішкою. Це був звичайний виклик до частини, але не в місце її розташування, а на товарну станцію Основа. Король дуже добре зрозумів, що це означає.

— Ну, друзі, настав час прощатися, — сказав він, встаючи і звертаючись, власне кажучи, тільки до одного Росовського. — Зараз ми з Орленком поїдемо нові машини приймати.

— Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, — вигукнув Орленко.

— Мені теж не терпиться, — сказав Король, — вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…

Він несподівано замовк, невміло обняв Росовського, поцілував у щоку і швидко, щоб заховати власне збентеження, підійшов до вікна, став дивитися на широку площу Дзержинського, дивно пустельну і простору у цей осінній вечір.

— Значить, прощатися будемо, — сказав Росовський. — Ви, хлопці, тепер на літаки мусите дивитися з повним знанням справи. Коли побачите над собою аероплан і помітите, що крилами він отак робить, — широко розставленими долонями Росовський точно показав, як робитиме літак, — так знайте, що це я лечу. Можете мені руками помахати…

— Добре, помахаємо, — відповів Орленко, вже думаючи про нову роботу.

Росовський обняв друзів на прощання і вийшов. Хлопці кілька хвилин слухали, як у довгому коридорі зникають його тверді кроки, потім почали збиратися. На їхніх обличчях лежав той зосереджений і спокійний вираз, який завжди з'являється у людей на початку великої і відповідальної справи.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.

В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.

Біля таборів, по той бік колючого дроту, ходили жінки, розшукуючи своїх чоловіків чи рідних. Інколи їм щастило, і гестапівці милостиво віддавали на поруки того чи іншого заарештованого. Але таке траплялося рідко, і вмерти тут було значно легше і простіше, ніж вийти на волю.

Саме в цей табір і привезли Віру Михайлівну Соколову. Вона трималася з останніх сил, бо знала: варто їй знепритомніти — і всьому кінець, ніхто не стане піклуватися про неї чи приводити до пам'яті. Плече боліло так сильно, що чорні кола все частіше з'являлися перед очима. Але неймовірним зусиллям волі Соколова примушувала себе терпіти. На що вона надіялася і чи взагалі надіялася на порятунок, не могла б сказати навіть вона сама.

І вона витримала до тієї хвилини, коли гестапівці привели її в табір і кинули за колючий дріт. Саме в цю мить нерви здали. Віра Михайлівна знепритомніла. Був вечір. Навколо неї на брудному піску лежало багато таких самих чи то сонних, чи непритомних, а може, й мертвих людей, і ніхто не звернув на Соколову ніякої уваги.

Вона прийшла до пам'яті вранці від міцного поштовху у поранене плече. Спробувала встати, але не змогла і тільки сіла на піску, дивлячись на двох німецьких солдатів з табірної охорони, які зупинилися біля неї.

— Ні, цю ще рано тягти за ноги, — сказав один з них і відійшов.

Віра Михайлівна зрозуміла: це перевіряють, хто вмер за ніч, щоб викинути з табору трупи.

Почали роздавати снідання — малесенький шматочок якогось дивного, ніби з тирси спеченого хліба і тарілку чорного, невідомо з чого звареного, смердючого супу. Соколова не поворухнулася; тепер їй усе стало байдуже, сил більше не було, скоро смерть. Вона лежала на холодному піску, і життя жевріло тільки в її очах, гарячково блискучих і водночас ніби незрячих.

Так минув день і ще ніч, і ніщо не змінилося в таборі — тільки люди вмирали ще частіше, але до смерті тут усі звикли і не надавали їй ніякого значення; можливо, навіть заздрили: от вмерла людина, скінчилися її муки…

І саме того погожого, але вже холоднуватого дня Любов Вікторівна Берг у супроводі офіцера з команди, яка несла варту заарештованих, з'явилася біля колючого дроту табірних квадратів.

Настрій у неї всі ці дні був препоганий. Здавалося, справи гітлерівців йшли так добре, а військо їх так швидко котилося на схід до кінцевої перемоги, що для поганих думок не було підстав, але Любов Вікторівна ходила темна, як ніч. Від самого початку для неї було ясно, що завдання, поставлене шефом гестапо, значно складніше, ніж можна було подумати. Нічого з робіт Юрія Крайнєва не вдалося знайти ні на заводі, ні у шефа інституту. Кілька пакетів залитих водою старих креслень, правда, виловили з підвалу, але ніякого технічного значення вони мати не могли; все це були підготовчі роботи до матеріалів, давно опублікованих у спеціальних журналах.

Хоч Дорн та його помічниця доповіли про цю нікому не потрібну знахідку як про виявлення матеріалів першорядної ваги, але саме вони, як ніхто, добре знали справжню ціну знайденим кресленням. Треба було відкрити щось по-справжньому важливе, тільки тоді можна було сподіватися на схвалення начальства і нагороду.

— Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, — багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.

— Цілком з вами згодна, — відказувала Любов Вікторівна, — але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.

Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.

Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.

А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.

Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.

Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.