Зорянi крила

— Стали ми з вами замість танкістів і пілотів звичайною піхотою. Незвична ситуація, але нічого не вдієш… Будемо рушати:

— Так, будемо рушати, — відповів Орленко, все ще дивлячись туди, де зник літак.

— Будемо рушати, — підтвердив Король. — Мені тепер ніби камінь з душі впав, коли Токова полетіла. Ми прорвемося до своїх, я певен.

Він був старший за званням у цій невеличкій групі, яка складалася з трьох десятків танкістів і одного льотчика, і тому командування само собою лягло на його плечі. Перед тим як вирушати, Король перевірив озброєння загону. Гранат і автоматних патронів було чимало — це добра сила, коли вміло її застосувати.

— Прорвемося, — впевнено сказав він. — Іти будемо тільки вночі: так, напевне, буде легше. Сьогодні можна іти до вечора, у німців тут ще немає сталого фронту.

Від цих упевнених слів, які вимовив командир, усім стало легше. Найстрашніше на війні залишитися без командира, без людини, яка знає більше за тебе, може послати тебе на смерть і водночас відповідає за твоє життя. І то не біда, що командир може послати тебе в саме пекло вогню: він напевне знає, що робить, і вчиняє так, усе зваживши і продумавши. Кожен солдат знає: коли залишаєшся без командира і починаєш діяти наосліп, тикаєшся, ніби сліпе кошеня, то в одне, то в друге місце фронту, тоді вже напевне не перемогти. І бувають хвилини на війні, коли взяти на себе командирські обов'язки стократ важче, ніж піти в бій, в атаку.

Тихе гудіння почулося над степом. Високо в небі на схід пішли важкі бомбардувальники Ю-88.

— Ну, вони для нашої Марини не страшні, — зауважив Росовський.

— Вона вже, мабуть, далеко, — сказав Орленко.

— Пішли її наздоганяти, — скомандував Король, і весь загін, виславши вперед розвідку з трьох танкістів, рушив у свою далеку і страдну путь.

Пустельними дорогами, де не було видно не тільки німців, а й взагалі жодної живої людини, йшли вони цілісіньку ніч і спинилися, коли розвиднілось. У чималому лісі заховалися, замаскувались, ніби потонули у припорошеній пилюгою зелені. Король добре розумів, що німці зараз дуже швидко посуваються вперед, їхні тили відстають і між фронтом і лінією тилів утворюється ніби порожнеча, де немає військ. Саме цієї смуги і треба було триматися, а потім рішуче вдарити, перетяти фронт і вийти до своїх.

Але не так сталося, як гадалося. Вже на другу ніч їм довелося прийняти бій. У великому селі, куди вони зайшли в темряві, нічого не розвідавши, було повнісінько німців. Почалася шалена стрілянина. Піхто не міг зрозуміти, де свої, де чужі. Коли вони вирвалися за село, чотирьох танкістів не стало: може, вбито їх, а може, поранені залишилися лежати десь під хатами.

— Погано воювали, — сказав Король, — полізли без розвідки, от і погубили хлопців…

Але, незважаючи на це, наказав іти вперед до світанку, щоб менше кілометрів залишалося до фронту.

Ще один день пересиділи вони у високому очереті на березі малесенької річечки, десь трохи північніше Полтави, а після цього ні дня, ні ночі для них не стало, почався суцільний бій. Тут, уже недалеко від Харкова, багато груп, які виходили з оточення, пробували прорватися через фронт, і німці стримували їх, намагаючись винищити поодинці або завернути назад в оточення.

Гітлерівцям доводилося тримати ніби два фронти — на схід і на захід.

— Сьогодні будемо прориватися — сказав Король увечері, коли вони перейшли великий простір вільного поля і заховалися у переліску, — сьогодні будемо у своїх.

Він сказав ці слова цілком впевнено, але кожному подумалося, що не всі дійдуть до Харкова. Порідів їхній загін за дальню дорогу. Вже семеро танкістів залишилося на зайнятій німцями землі, ще четверо поранених не могли вести бій, хоч і не відставали. Невелика тепер сила — цей загін танкістів, та вони не зломлені, вони ідуть на схід і мусять дійти.

Король оглянув укритих чорною кіптюгою і важкою курявою бійців. Як несхожі вони на тих танкістів, що у новесеньких комбінезонах хвацько і весело сідали в танки і йшли в першу атаку! Нічого, будуть ще у нас і танки, і переможні атаки, дайте нам тільки до Харкова дістатися, — все буде…

Безмісячний вечір опустився над степом. Темрява, хоч в око стрель. Саме добра пора для прориву.

Вони рушили із свого сховиська до німецьких позицій. Ішли обережно, широким фронтом, прагнучи швидше знайти те слабке місце, де можна буде вдарити найсильніше. Тиша стояла над степом. Танкісти сунулися як тіні, намагаючись не втрачати зв'язку між собою, не розгубитися в цій кромішній пітьмі. Тиша здавалася підозрілою, неймовірною, мабуть, за нею заховані якісь несподіванки, пастки.

Так пересувалися вони вперед у цілковитій темряві годину і другу. Фронт мусив бути ось тут, уже зовсім близько. Не могли ж вони пройти його непомітно…

Так, непомітно тут не міг би пройти ніхто. Злетіла вгору освітлювальна ракета, все осяваючи зеленкуватим світлом, і тоді почався бій. Король потім ніколи не міг пригадати всіх подробиць цієї ночі. Він пам'ятав тільки, як звідтіля, зі сходу, в найбільший розпал бою почала бити артилерія і фашисти поховалися в окопи… Саме оцю паузу, коли затих німецький вогонь, використав Король і рвонувся вперед, чуючи над головою шелест снарядів. Бійці, оглушені, майже нічого вже не розуміючи, прорвалися через останні німецькі окопи і опинилися у своїх.

Ще кількох танкістів не побачив на ранок у своєму загоні Король. Самому йому куля черкнула плече. Росовський і Орленко вийшли неушкоджені. А скількох фашистів знищили вони на своєму шляху! Коли порахувати, то, мабуть, вийде немало. Але найголовніше те, що за ці дні набули вони військового досвіду, добре навчилися воювати. Тепер вони вже по праву могли зватися досвідченими командирами, тепер вони вже знали, як треба вигравати найскладніші бої.

І зразу ж, після страшного напруження прориву, в Харкові опинилися вони в зовсім відмінній, майже мирній обстановці. Дивно було навіть думати, що тут існує, працює давно знайомий готель «Інтернаціонал», у номері якого помістив їх комендант до одержання нових призначень. Це було неймовірно, так ніби потрапили вони в якийсь зовсім інший, невоєнний світ.

Вони вимилися, почистилися, переодяглися в нову форму. Одержання призначень зайняло небагато часу, тепер треба чекати, поки прийдуть танки.

Знайомі льотчики розповіли Росовському, що Котів, лежить у госпіталі, а Марина вже давно вилетіла із своїми кресленнями на завод до Крайнєва. Росовський зітхнув полегшено і водночас сумовито. Тепер, коли він знову повертається у свою частину, ніхто не може сказати, коли ж їм доведеться побачитися. Але вона вже, напевне, в безпечному місці, і це найважливіше.

Так минуло кілька днів спочинку в Харкові. Готуючись до нових наступів, підтягали свої тили гітлерівські війська. Зі сходу до фронту теж ішла нова техніка.

Росовський, Король і Орленко зустрілися, щоб попрощатися у маленькому номері харківської о готелю Для кожного з них було ясно, що ця довга, виснажуюча війна тільки починається, і ніхто з них не міг сказати напевне, чи доведеться знову зустрітися. Вони довго сиділи, розмовляючи про події на фронтах, намагаючись скласти якісь прогнози на майбутнє. Це була одна з тих розмов, які часто відбуваються під час війни і дуже нагадують ворожіння на кофейній гущі. Росовський помітив це перший; вони посміялися самі з себе.

Орленко кілька разів підходив до дзеркала; то тут, то там поправляв форму, домагаючись повної бездоганності.

— Зовсім жених, — засміявся Король.

— Жених? — перепитав Орленко. — Ні, я, здається, ще не жених, але форму в порядку тримати люблю. Я зовсім інакше себе відчув, коли її вдяг. Це, брат, велике діло — наша червоноармійська форма. Коли ми з оточення виходили, я багато разів про цю нашу форму думав. От зніми ми її — і йти нам було б стократ легше. Можна було б вужами проповзти через лінію фронту. А ми не захотіли цього і пройшли з боєм. Скидати форму навіть ніхто і не подумав. Це, брат, для мене не просто матерія, це символ моєї воїнської честі, це моє право зватися радянським командиром… А ти кажеш — жених.