Зорянi крила

За весь неп час на великому шляху не проїхало жодної машини, жодна людина не з'явилася в просторі степів.

Марині раптом стало страшно. Вона мусила знайти когось із радянських людей, мусила врятувати креслення. Звичайно, вихід був. Можна просто запалити всю машину і тоді вже не турбуватися про креслення — в руки ворогові вони не потраплять. Але цей вихід для Марини був непридатним. Вона не могла дозволити собі так легко, не спробувавши всіх засобів, знищити роботу багатьох людей.

Далеко в просторі дороги ворухнулася якась точка, і Марина здригнулася. Шляхом ішли люди. На великій віддалі не можна було розрізнити форми. Це могли бути наші, а могли бути і німці. Марина швидко підійшла до машини, одкрила краника — бензин полився на пилюгу, створюючи велику калюжу. Марина взяла в руки сірники і лягла в кювет. Коли це німці, то досить буде одного руху, щоб одразу загорілася машина, а разом з нею і креслення.

Але палити машину не довелося. Сергій Король, Володимир Орленко і ще кілька танкістів ішли шляхом. В останньому бою біля заводу вони витратили весь бензин, усі снаряди. Німецька артилерія підбила їхні машини. І вони пішли — озброєні, добре знаючи, що прорвуться крізь вороже кільце, і сильні цією певністю.

Сергій Король жахнувся, побачивши Марину.

— Як ви залишилися тут? — закричав він спочатку, потім глянув на машину, на застигле обличчя Віри Михайлівни і не став більше нічого запитувати.

Збиваючись, поспішаючи, розказала йому Марина про бомбу, про креслення.

— Ви правильно зробили, — сказав Король. — Ми винесемо креслення, за це ви можете бути спокійні. А загиблим, на жаль, допомога вже непотрібна.

Він узяв важкого пакунка, Орленко зробив те ж саме. Третій танкіст взяв останнього, і вони пішли по накатаному грейдеру, прямуючи до своїх.

Так ішли вони по куряві, інколи спиняючись для короткого перепочинку. Розбитий літак біля шляху привернув їхню увагу. Великі червоні зорі виднілися на крилах. Це був один з винищувачів останньої конструкції. Літаки цього типу Марина знала дуже добре.

Вона швидко підбігла до уламків і почула тихий стогін. Танкісти допомогли їй витягти пілота. Лейтенант Василь Котик розпростерся на сухій траві перед танкістами. Глибока рана виднілася у нього біля плеча. Видно, розривна куля з кулемета прошила його тіло.

Танкісти стали, не знаючи, що робити. В такому становищі, коли треба з боєм пробиватися до своїх, не можна було сподіватися на допомогу. А без допомоги як винесеш пораненого пілота?

І поки тривали ці хвилини роздуму, раптом задзвенів у повітрі мотор легкого літака, і маленький У-2 з'явився в повітрі над місцем, де спинилися танкісти. Він зробив коло над уламками літака, приглядаючись до людей, які оточували пілота, і тоді сів просто на дорогу. В появі цього літака випадковості не було. Це брати Василя Котика, які разом з ним вели в повітрі бій, повідомили, де впав літак, і командування послало туди У-2, щоб, коли можна, врятувати пілота.

Пілот вистрибнув із кабіни літака і підійшов до Марини.

— Лейтенант Росовський, — відрекомендувався, підходячи, пілот. — Що з льотчиком? Він живий?

— Так, живий, тільки поранений, — відповіла Марина. — Ви по нього прилетіли?

— Так, мене прислали по нього, — відповів Росовський.

— У нас тут дуже складна ситуація, — сказала Марина.

Росовський уважно вислухав. Він глянув з великою повагою на пакунки, коли узнав, що там креслення літаків Крайнєва. Так само глянув він на Марину, коли вона говорила про порятунок креслень.

— Ви інженер Токова? — несподівано запитав він.

— Так, я інженер Токова, — відповіла Марина, дивуючись.

— Не дивуйтеся, — сказав Росовський. — Я все-таки недарма льотчик. Але мене цікавить одне запитання: ви тільки інженер чи вас навчили і літак водити?

Марина зрозуміла думку Росовського.

— Так, — сказала дівчина, — я вмію водити літак, а не це нічого не значить, бо полетите саме ви і повезете вашого напарника і мої креслення.

— От і чудесно, — сказав Росовський і вперше за весь час усміхнувся, ніби своєю відповіддю Марина зняла з його душі величезного тягаря. — Значить, ви зараз сідаєте в машину і летите просто на схід, маючи в кабіні товариша Котика і ваші креслення, А ми вже якось і пішки прийдемо.

— Цього не буде, — гостро відповіла Марина.

— Це буде саме так, — відказав Росовський. — Зараз вам роздумувати нічого. Подумайте яро звичайну річ — іти треба далеко, за кілька десятків кілометрів, які доведеться пройти з боєм, ви станете справжнім тягарем для своїх товаришів. Вони йтимуть все повільніше, бо покинути вас їм не даватиме сумління, і, може, всі через вас загинуть. Отже, сідайте в літак, і говорити тут більше ні про що. Чи правильно я кажу, товариші?

Він оглянув танкістів, і всі вони погодилися.

Саме так трапилося, що Марина сіла в літак, зробила коло над маленькою групкою людей, загублених у неозорому степу, махнула на прощання рукою і рушила просто на схід. Вона підіймалася все вище, потім озирнулася. Маленька групка людей здавалася тепер тільки цяточкою на неозорому степу.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Надвечір до розбитої бомбою машини прибігли діти, їм уже давно кортіло подивитися, що воно там діється, але страшно було виткнутися із схованок, поки поблизу гриміла канонада. До того ж село лежало, мабуть, за кілометр від шляху, і подолати цей кілометр цілковитої пустельності й тиші здавалося просто неможливим.

Та потроху все заспокоїлося, сидіти в льохах набридло, і діти, мов зграйка горобців, випурхнули з села, прагнучи швидше дістатися до дороги, де, безперечно, мало бути для них багато цікавого. Матері покричали їм услід і махнули рукою: не сидіти ж вічно в пітьмі вогких льохів, коли всюди спокій і піде вже по чути пострілів..

Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.

Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.

Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.

Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.

Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом:

— Ой, боюся!.. Ма-ам…

Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.

— Що таке? — кинулися вони до хлоп'яти.

— Во-она… — ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.

Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, — до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.