Зорянi крила
Зорянi крила читать книгу онлайн
Попри сюжетні лінії роману, ця книга — про одвічне: про любов і зраду, про вірність життєву і вірність обов'язку, про безмежну відданість своїй Вітчизні.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Горбатий шпійон!..
— Відчепіться, — сказав Ваня. — Який я вам шпійон? Що я, німець хіба?
— А що ти тут робиш?
Ваня якусь мить помовчав. Він добре розумів, що без спільників, без людей, які покажуть йому дорогу, нічого й думати перейти фронт. І він зважився.
— Мені через фронт треба перейти, — сказав Ваня. — У мене в Харкові родичі. Мені дуже треба…
— Через фронт?
— Ага… Ви піонери?
— Я піонер, а він — ні.
— Я теж буду піонером, — ображено сказав другий хлопчик.
Вони говорили про своє піонерство так, начебто в селі не було німців, начебто у високій, напіврозваленій тепер школі піонерські загони й досі проводили свої збори. В їхній свідомості все залишилося по-старому, по-радянському, і інакше уявити собі своє життя вони не могли.
— Мені треба перейти фронт і дістатися до наших, — знову сказав Ваня. — Коли ви піонери, то розкажіть мені, як іти.
Захоплені сміливістю цього непоказного горбаня, хлопчики почали говорити, перебиваючи один одного, поспішаючи, мало не захлинаючись.
— Ми самі з тобою підемо! — нарешті вигукнув один з них. — Я там кожен кущик знаю.
— Ні, ніхто зі мною не піде, — відповів Ваня. — Сам я якось пролізу, а якщо нас багато буде, вони нас спіймають… — Він уже навіть не припускав думки, що його самого може хтось піймати. — Ну, розповідайте, як іти. Які там є стежки?..
Пізно ввечері, в супроводі своїх нових друзів, він спустився з пагорба на луг. Було дуже темно, та над лінією фронту раз у раз злітали в небо зеленкуваті й сині ракети, і ця невидима вдень лінія позначалася досить виразно.
— Далі не йдіть, — наказав Ваня, коли всі троє пройшли лугом метрів з п'ятсот. — Спасибі вам. Вертайтеся.
— А ти не боїшся?
— Ідіть вже, мені пора…
— Щасливо!.. — пролунало вже десь із-за кущів.
Дві хлоп'ячі постаті зникли в темряві, ніби розтанули. І поволі, крок за кроком, намагаючись пройти саме там, де радили його нові друзі, пішов уперед Ваня Коваленко.
А втім, він давно забув про всі кущі та завороти стежки, про які говорилося вдень. Він ішов до ракет, і часом йому здавалося, що він уже проминув їх, а вони знову злітали спереду, і доводилося припадати до землі, бо ж ставало видно, хоч голки збирай.
Так метр за метром просувався він вперед. Тепер ракети злітали збоку, саме тут і проходила передова лінія фронту.
Одного разу він почув німецьку мову зовсім близько від себе і закляк на сухій траві. Довго лежав, перечікуючи, потім знову рушив уперед. Тепер йому здавалося, що найстрашніше вже минуло, що можна вже зірватися на ноги і швидше бігти до своїх, під надійний захист радянських гармат, що глухо бухали десь удалині.
Вже не в силі більше стримуватися, Ваня побіг. І він, мабуть, перебіг би цю страшну, безлюдну смугу землі, якби саме в цю мить не злетіла в небо ракета. Вона освітила витоптаний луг і одиноку маленьку постать, яка від несподіванки застигла на місці, мов кам'яний стовпчик.
Кулемет з передового окопу німців різонув довгою чергою. Ракета погасла. А коли злетіла друга, то на лузі видніла лише маленька нерухома купка сірого одягу.
Ранком німецький розвідник приніс в окоп тіло Вані Коваленка. На мармурово-білому личку лежав здивовано-ображений вираз, ніби хтось дуже сильно зобидив хлопчика.
Кулі пробили маленькі груди і горбик на спині, і з нього вилізли якісь папери.
— Ти диви, — сказав розвідник товаришам. — А я вже пожалкував був, що ми вчора поспішили стріляти.
Вони швидко зірвали з мертвого ватянку, витягли пакунок.
— Це, видно, неабияка пташка, — сказав фельдфебель. — Мабуть, ці креслення таки дуже важливі, коли з ними переходять лінію фронту… Ну, закопуйте його. Сьогодні в нас вдалий день.
І німці закопали в холодну землю маленького піонера Ваню Коваленка, а фельдфебель подався доповідати начальству про затримання та знищення радянського розвідника і про захоплення пакунка з, очевидно, дуже важливими кресленнями.
А подвиг Вані Коваленка так і лишився невідомим на довгі роки, і ще й досі не знають піонери нашої країни, де його могила…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Марина просто з вокзалу зайшла до кабінету Крайнєва.
Коли вона зайшла, там сиділи Валенс і Ганна. Вони всі схопилися назустріч Марині, бо за час відсутності дівчини не було такої години, щоб про неї хтось не згадав, ї зараз і і привітали щиро, всім серцем. Марина ясно відчула цю щирість і мало по заплакала від зворушення. Тепер вона почувала себе в своїй рідній сім'ї, тепер ніяке випробування для неї вже не було страшним.
Вона почала розповідати. Знову перед очима пройшов спустілий завод, смуга грози на обрії, танки Короля біля високої могили.
— Це наш Король? — поцікавилась Ганна.
— Так, наш. Я ще багатьох знайомих бачила там, — продовжувала Марина.
Вона оповідала про те, як перед машиною упала бомба, і всі уявили собі це так ясно, що навіть пригнутися захотілось. Розрив бомби пролунав, ніби і справді удар у кімнаті. Крайнєв на мить уявив собі, як сидить в кабіні машини мертва Соколова, як порожніє шлях і тільки одна розбита машина залишається в просторі степів.
Потім легкий У-2 з'явився в небі, і всі уявили привітне обличчя Росовського. От уступає він своє місце Марині, ї тільки курява злітає вгору за літаком, і в безкрайому степу люди здаються загубленою цяточкою.
— І він там залишився? — вигукнула Ганна. — Так, він залишився там.
— І вони загинули?
— Цього я не знаю, але думаю, що ні, тобто не думаю, а сподіваюся. Не такі це хлопці — і Король, і Орленко, і Росовський, щоб так просто піддатися ворогові.
— Але ж про них нічого не чути.
— Так, нічого не чути, але я певна, вони живі, і ми їх колись ще побачимо.
Ці слова Марина сказала майже визивно, бажаючи заперечити кожному, хто б посмів висловити сумнів у можливому врятуванні Росовського.
Проте ніхто їй не збирався заперечувати.
— А що ж ми тут зараз робитимемо? — запитала Марина, і знову її запитання прозвучало, як виклик.
— Ми одержали нове завдання, — спокійно відповів Крайнєв.
— На літаки?
— Ні, ми одержали завдання продовжувати нашу експериментальну роботу.
— Що таке? — ахнула Марина. — Зараз продовжувати експериментальну роботу? Зараз, коли кожен літак на полі бою важливіший за сто найкращих літаків у майбутньому? Та ви розумієте, що ви говорите? Зараз треба будувати літаки, ви зрозуміли? Літаки! Бо інакше ми взагалі вже ніколи не зможемо більше експериментувати… Ви мене зрозуміли?..
— Я вже пройшов крізь це, Марино, — тихо відгукнувся Крайнєв.
— Я вас добре розумію, Марино, — втомлено сказав Валенс, — але мушу сказати, ви тут не маєте рації. Ви побували в бою, побачили відхід і трохи знервували. От вам і здається зараз, ніби все вже втрачено і від того, чи ми зробимо ще з десяток літаків, залежить доля цілої війни. І ви в паніці навіть втратили перспективу, а це дуже зле, коли людина втрачає перспективу. А от партія каже нам зараз — беріться на повну силу до експериментальної роботи, бо прийде час, коли доведеться довести всьому світові, що навіть під час війни ми працювали і не відстали, а навпаки, зробили величезний крок вперед. Цілком можливо, що до того часу, поки ми здобудемо перемогу, нам навіть не вдасться закінчити всю експериментальну роботу. Доведеться збудувати десятки нових моделей, випробувати їх, довести до такого стану, коли льотчик міг би бути цілком переконаний у своїй машині, міг би цілком використати нечувану швидкість реактивного літака. Пройде дуже короткий час, ви самі трохи заспокоїтеся і переконаєтесь у справедливості моїх слів. І чим швидше це буде, тим краще.
Він замовк, і кілька хвилин у кімнаті тривала тиша.
— Тут нічого вагатися, Марино, — сказав Крайнєв, — ми всі вже зрозуміли, що зараз треба робити. Перспективу може втратити людина, а Комуністична партія не втрачає перспективи ніколи. І коли вона нам наказує працювати саме тут, то ніяких сумнівів бути не може. Перед нами зараз тільки одне завдання — працювати так, як від нас вимагають, дати все, що від нас хоче мати армія, — може, не зараз, але якнайшвидше.