Зорянi крила

З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати — нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.

Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.

— Ріж мотузка, — наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.

— А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? — запитав теж знайомий голос.

— До діда поведем, — весело відповів перший. — Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.

На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.

«От дійсно, на війні як на війні, — думала Віра Михайлівна, — змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»

А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.

— Що з ними будемо робити, товариші? — запитав Ковпак.

— Розстріляти і все, — почулося з гурту партизанів.

— Розстріляти? — перепитав Ковпак.

— Собаці собача і смерть.

— А може, хто інакше думає? — підвищив голос Ковпак. — Я хочу почути.

Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:

— Увечері судитимемо зрадників.

— Нічого чекати, — загули партизани. — Хіба не ясно, що падлюки?

— Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, — відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.

В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.

Ковпак підписав присуд і сказав:

— Перепишіть оце, хлопці, і зробіть так, щоб воно німцям, та й не тільки німцям відомим стало. Хай знають, що зрадникам немає місця на нашій святій землі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Восени, коли за невисокими Уральськими горами вже залягла дзвінка морозна зима, на завод прибув перший турбореактивний мотор. Почувши цю новину, Крайнєв навіть не повірив: просто дивно було, що моторобудівники змогли так швидко його закінчити.

— Ну, тепер берімося до роботи, вже до конкретної роботи, — весело говорив він, оглянувши новий мотор. — Гаятися нам ніяк не можна. Треба, щоб наша армія якнайшвидше одержала нові, реактивні літаки.

Справді, гаятися не можна було ні хвилини. Під Сталінградом фашисти вже вийшли до Волги. Там розпочиналася найбільша битва другої світової війни, і Крайнєв був переконаний, що якби там у цей час були «його» літаки, перемога прийшла б швидше.

Але зараз про участь таких літаків у боях він міг лише мріяти. Проект нової машини тільки ще починав утілюватись у метал. Та це була вже справжня робота, здійснення ідеї, яка довгий час хвилювала уми багатьох конструкторів у цілому світі.

Інженери почали працювати напружено, майже гарячково. Навіть ночувати вдома тепер нікому не хотілося, всіх тягнуло до колективу, тим більше що з фронту надходили весь час невтішні вісті. На Сталінграді і на майбутньому першому реактивному винищувачі зосереджувалися нині помисли всіх працівників інституту.

Та коли не рахувати нового завдання та особливого піднесення в роботі, все йшло по-старому в інституті, і інженер Кервуд щодня приходив до Крайнєва і до Марини, розпитував про новини та демонстрував свої успіхи в оволодінні російської мови. Здавалося, ніби події на фронті взагалі ніяк не впливали на його настрій.

Одного разу він, як завжди, з'явився в кабінеті Марини. Того дня німцям вдалося захопити в Сталінграді кілька вулиць. Це був справді чорний день для радянських людей, і містер Кервуд вибрав явно невдалий час для своїх відвідин.

Марина сиділа біля стола, навіть не посміхнувшись прибулому. Зараз її найменше цікавив містер Кервуд. Але раз він уже прийшов, доводилося бути чемною.

— У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Кервуд, сідаючи. — Чули, яке прикре зведення сьогодні?

— А в мене таке враження, ніби це зведення навіть обрадувало вас…

— Ні, ви помиляєтеся, — спокійно заперечив Кервуд. — Воно мене не обрадувало, а тільки викликало деякі міркування…

Він з хвилину помовчав, дивлячись на Марину, потім сказав:

— Я хочу запропонувати, вам їхати працювати до Америки, Не дивіться на мене так сердито. Я ж не пропоную вам зради. Я хочу, щоб ви поїхали до нас цілком офіціально. Я можу гарантувати вам все: славу, багатство, право бути творцем найновіших літаків у світі. І якщо вже буде десь знаменита людина, то це буде саме Марина Токова, видатний, ні, більше — славетний інженер…

Слухаючи Кервуда, Марина прислухалася до себе. Його слова будили в ній давно згасле почуття честолюбства, будили, але не розбудили. Марина ясно відчувала, що все це минулося давним-давно і вся красномовність американця не залишає ні найменшого сліду ні в її думках, ні в її душі. І вона щиро зраділа від того, що справді стала міцнішою й сильнішою за час роботи у великому колективі інституту, і радість ця надала твердості її словам.

— Можете облишити всі свої пропозиції, — сказала вона. — Ваша фірма ніколи не бачитиме мене своїм співробітником. Мені не треба ні ваших грошей, ні вашої слави. І взагалі годі про це.

Кервуд дуже здивувався. Довгі місяці, які провів він на заводі, ще не перевчили його. І тому він сказав:

— Але ви мусите мені твердо пообіцяти: коли німці розіб'ють Росію і вам доведеться тікати, ви поїдете саме до Америки і працюватимете саме в нашій фірмі…

Спочатку Марина не все зрозуміла, та коли вдумалась у зміст сказаного, їй від люті аж дух перехопило. Поволі, не зводячи очей з американця, підвелася вона зі свого стільця.

— Слухайте, ви, — сказала вона на диво спокійно. — Вийдіть звідси і більше ніколи до мене не приходьте. Ви не знаєте нас! Коли б навіть я залишилася зовсім сама у цілому світі, я і тоді билася б проти німця, проти ворога доти, поки руки мої змогли б тримати зброю. Ясно це вам? Отак і перекажіть усім вашим фірмам. А зараз геть звідси! Геть! — вигукнула вона.

Марина була така розлючена, що Кервуд поспішив піти з її кабінету. Він вийшов у коридор і, вважаючи себе даремно ображеним, подався просто до Валенса скаржитись. Адже він не почував за собою жодної провини. З його точки зору було навіть дуже люб'язно запропонувати Марині роботу на всякий нещасливий випадок.

Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.

Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:

— Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.

Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.

За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.

— Ви читали газети? — навіть не привітавшись, запитала його Марина.

Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.

— Оце і перекажіть вашій фірмі! — вигукнула вона.

«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.