Зорянi крила

Кілька хвилин між ними точилася розмова, подібна до тих, що завжди відбуваються між людьми, які довго не бачилися. Потім до кабінету ввійшов приставлений до Марини капітан і несподівано сказав:

— Ану, товариші спеціалісти, пішли дивитися, що я знайшов. Там унизу все-таки дещо залишилося…

Капітан встиг досить детально ознайомитися з приміщенням і з усім, що залишилося в столах і сейфах. Усі важкі вогнетривкі шафи розкриті навстіж — видно, з них встигли вивезти все, — але в столах позалишалося багато паперів і старих креслень.

Вони обшукали весь будинок і в підвалі, де колись стояли компресори Ганни Ланко, знайшли кілька моделей літаків, що їх привіз сюди Людвіг фон-Дорн, сподіваючись розгорнути роботу інституту. Ці моделі не можна було назвати літаками в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, були ракети, розраховані на далекий політ, і, очевидно, мали нести в собі великий заряд.

Невідомо було, чи вже вдалося німцям винайти щось справді придатне до бойового вжитку, чи то були тільки моделі, які так і не втілилися в метал. В усякому разі Марина старанно зібрала всі матеріали, щоб доповісти про все Крайнєву. Багато що тут могло дати уявлення й про напрямок дослідної роботи німців.

Марина навіть і не помітила, як минув цей день.

Весь вечір вона провела з Вірою Михайлівною. Вони сиділи поруч на дивані в невеличкій кімнатці на Подолі. В цьому районі було розташовано кілька частин Червоної Армії.

Капітан, який опікував Токову, подбав, щоб у кімнаті було тепло, прислав з ординарцем вечерю…

— Ви знаєте, в мене зараз таке враження, — говорила Соколова, — ніби війна вже закінчилася. Попереду ще так багато боїв, а я мрію про завод, про роботу… Коли б ви знали, як мені не хочеться воювати…

— Цілком вас розумію, — відгукнулася Марина. — Особливо після всього, що вам довелося пережити.

— Ну, багатьом довелося пережити значно більше. Ага… я й забула, мушу подякувати вам за ту характеристику. Знаєте, це велике щастя — мати таких друзів, які не бояться сказати про тебе добре слово навіть тоді, коли з тобою біда…

— А ми спочатку повірили, — простодушно сказала Марина. — Надто вже переконливо виглядало те фото.

— Так, це був точний розрахунок… точний для людей з капіталістичною свідомістю. Але вони не врахували, що радянські люди звикли вірити своїм друзям… В усякому разі мені було дуже приємно прочитати ту характеристику… Ковпак віддав мені її в останній день… Який він чудовий, дід Ковпак!..

Вони трохи помовчали, повільно п'ючи чай і думаючи про все те дивовижне і надзвичайне, що трапилося з ними за цей порівняно короткий час.

— Дуже мені на завод хочеться, — сказала Соколова. — Працювати, винаходити… Ви правильно сказали, він буде стократ кращий, ніж колись, наш завод!.. Між іншим, там зараз «директорствує» дід Котик… Він і не покидав заводу…

Вони прощалися вранці другого дня.

— Я чекаю вас і Крайнєва на заводі ще до весни, — говорила Соколова. — І взагалі туди має повернутися багато наших людей. Бувайте здорові, бажаю вам найбільших успіхів.

Вони стояли вже на вулиці, дивлячись, як над Києвом сходило неяскраве листопадове сонце.

— Я теж від щирого серця бажаю вам успіхів, — відповіла Марина і несподівано обняла Соколову. — Ах, Віро Михайлівно, як це хороше, що ви тут, поруч зі мною, що вас можна поцілувати…

Соколова зрозуміла всі думки й почуття дівчини, засміялася, потисла їй на прощання руку, повернулася й швидко пішла до мостів — добиратися до свого заводу.

Марина провела її поглядом, витерла очі, на які набігла несподівана радісна сльозинка, і рушила до штабу.

За годину вона вже не прийшла, а приїхала в інститут і з допомогою прикомандированих червоноармійців навантажила всі свої трофеї на машину. Літак мав прибути другого ранку, і тому весь залишок дня Марина витратила на те, щоб краще роздивитися Київ. Вона знала, скільки запитань буде поставлено їй, коли вона повернеться до своїх товаришів, і тому жадібно придивлялася до всього, боячись чогось не запам'ятати, щось пропустити.

Вона побувала у себе дома, в своїй кімнаті, де було проведено стільки безсонних ночей, де було винайдено і продумано так багато. Кімната була зовсім порожня, і в Марини мимоволі стиснулося серце.

Виходячи, написала на дверях: «Тут живе інженер Марина Токова. Скоро повернуся».

Після того вона довго ходила вулицями, зайшла навіть на стадіон, що тепер більше скидався на хлів. Від усього баченого на серці залишилося болісне відчуття непоправного горя. І щоразу приходила думка, що доведеться витратити багато-багато років, поки вдасться знову відродити це чудове місто.

Нікого із знайомих у Києві не було, і Марина поспішила до штабу армії, який другого ранку мав уже пересуватися на захід, і відразу відчула себе надійніше і безпечніше.

Вже сутеніло, і лишатися на вулицях, освітлюваних тільки відблисками пожеж, було страшно.

Коли Марина другого ранку вирушала з Києва, канонада на заході віддалилася й затихла. В місті починався рух, відновлювався лад. На вулицях з'явилися люди. Вони намагалися хоч Трохи розчистити руїни, налагодити постачання водою — примушували знову жити величезне місто. І дівчина полетіла у далеке Зауралля, несучи в серці образ зруйнованого Києва і той настрій відбудови, організаційної роботи, який охопив її тут в останні години.

Як тільки вона після двох днів польоту з'явилася в інституті, її мало не розірвали на шматки. Кожен запитував про своє, кожному хотілося знати, який вигляд має Київ, що збереглося в інституті, як іде наступ. Валенс просто зібрав усіх в одну велику кімнату, і Марина мусила зробити найдокладнішу доповідь про свою подорож.

Її розповідь про зустріч з Соколовою викликала загальні оплески. А потім, коли перша цікавість уляглася, Крайнєв узявся до матеріалів, привезених Мариною.

Він довго розглядав моделі і креслення, а тоді сказав:

— Це застарілі матеріали. Це моделі не літака, а літаючого снаряда, тобто просто ракети далекої дії. Таку штуку ми могли сконструювати дуже давно, тільки нам вона ні до чого. Німцям проти пас вона теж не потрібна — на фронті, в полі її не застосуєш. Значить, для неї треба шукати іншої адреси…

— Ви гадаєте, що така ракета може долетіти до Лондона?

— Ага… Саме так я і думаю… Цікаво, чи встигнуть німці розпочати серійне виробництво цих снарядів?

— А хто такий Людвіг фон-Дорн? — несподівано спитала Марина, і Крайнєв навіть здригнувся, почувши це ім'я.

— Ви бачили його?

— Не його, а тільки це ім'я. Воно написане на дверях вашого кабінету.

Крайнєв помовчав, збираючись з думками.

— Це мій знайомий, — нарешті сказав він, — і я сподіваюсь, що його не розстріляють раніше, ніж я його побачу.

Марина помітила, як щільно зійшлися губи Крайнєва, і зрозуміла всю силу його ненависті.

Вони знову схилилися над привезеними кресленнями, і за кілька годин роботи Крайнєв сказав:

— Нічого нового тут немає. Якщо навіть припустити, що вони дещо посунулися вперед, то й тоді ми набагато випередили їх.

Після цих слів він покинув креслення і більше вже ніколи про них не згадував.

Того ж вечора до кабінету Крайнєва зайшла трохи збентежена Ганна. Юрій умів дуже точно визначати найменші зміни настрою дружини, але тут став перед загадкою: що за настрій у Ганни — відразу збагнути було неможливо.

— Що з тобою? — навіть спитав Крайнєв.

Ганна, не кажучи ні слова, поставила перед ним на стіл невеличку колбочку, на дні якої переливалося кілька краплин густої, світлої, схожої на олію рідини.

— Що це таке?

— Знаєш, — сказала Ганна, — воно якось трохи незручно хвалитись, але тепер доведеться ставити широкий експеримент. Мені здається, що я вже чогось домоглася в своїй роботі… Ти колись говорив про таку вибухівку, яка була б слухняна, мов учений собака, а сильна, ніби розлючений слон. Це, звісно, образне перебільшення, але щось подібне мені пощастило знайти. Більше того, я певна, що тепер уже можна думати про двигуни для міжпланетних польотів…