Зорянi крила

— Чому? Людина поранена була, по концтаборах поневірялася…

— Все правильно. А тепер подумай, що буде, коли вона з таким хвостом додому повернеться. Те, що для нас тут здається цілком природним, там може викликати багато підозрінь. І сама вона нічого не зможе довести… От і можемо ми втратити дуже хорошу людину. Звичайно, після перемоги все ясним стане, але до того часу багато горя у неї може бути…

— Це чиста правда, — сказав Полоз.

Зараз він думав про Ковпака з величезною повагою. От сидить у цій звичайній сільській хаті вже літній і дуже мудрий чоловік, і життя кожної людини, її честь і добре ім'я для нього дороге; заплямувати даремно він нікого не дозволить. Полоз раптом відчув, яке це щастя, що Віра Михайлівна потрапила саме сюди, до партизанів.

— Мабуть, ви праві, — сказав він, встаючи з-за столу. — Хай повоює з вами; зараз це для неї найпочесніше місце…

— От я теж так думаю, — примружив очі Ковпак. — Про розмову нашу ти їй зараз нічого не говори… Нащо людині, та ще в партизанському загоні, зайвий раз настрій псувати? Досить нам уже його німці зіпсували.

— Звичайно, — сказав Полоз, — я їй нічого говорити не буду. Де мені її зараз побачити?

— Через дві хати ліворуч.

— Мені можна іти?

— Іди, тільки не затримуйся довго. Через дві години поранених привезуть, через три летіти можна.

— Добре, я не затримаюсь.

Полоз вибіг з хати, різко завернув ліворуч. На мить спинився. От зараз вона буде, ця хвилина, якої так чекав він довгі місяці.

У другій хаті ліворуч ще світився благенький вогник. Полоз підійшов до вікна, глянув. Забрехала собака, потім замовкла. Біля столу в хаті сиділа якась дуже знайома і водночас чужа жінка. Ох, як же вона змінилася і постаріла за ці місяці! — Полоз зайшов у сіни, постукав.

— Заходьте, — почувся знайомий голос.

Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.

Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.

— Я знала, що ти прийдеш, — нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, — я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…

А з печі вже злазила господиня, якісь дівчата-партизанки теж повставали від сну з категоричною вимогою: розповідайте, що твориться на Великій землі. І Полозові довелося розповідати, і, може, тільки через годину вдалося йому залишитися з Вірою Михайлівною вдвох. Він слухав її розповідь, ні про що не запитував і розумів усе до останнього слова, до найлегшого подиху. І водночас справедливість слів старого Ковпака зараз ставала все яснішою, і почуття поваги до нього зростало з кожною миттю.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Орієнтовні дані майбутнього турбореактивного двигуна до Крайнєва принесли несподівано. Він знав, що одно з Центральних конструкторських бюро працює над цим завданням, але навіть припустити не міг, щоб результати могли з'явитися так швидко. Правда, двигун ще не був побудований, а лише спроектований, але все-таки величезну частину роботи вже зроблено.

Юрій уважно переглянув усі дані ї зрозумів, що тепер перед будівниками нових моторів стоїть проблема матеріалів. Тепер треба створити для них нові сорти сталі, набагато міцніші за відомі досі, які б не боялись ні високої температури, ні іржі, ні кислот.

Юрій взяв до рук чималий аркуш паперу, на якому майбутній мотор було накреслено складеним. Неймовірну силу вкладалося тут у зовсім незначні розміри двигуна. І Крайнєв аж очі заплющив від задоволення, уявивши собі, яка це буде машина в польоті: стрімка, сильна, неймовірно швидка. Цей двигун підхопить її ніби пір'їнку, і понесе з нечуваною швидкістю. Може, навіть і в міжзоряні простори вдасться з такими двигунами вирватися?

Він все ще тримав у руці креслення, і перед його очима, у ясній блакиті, летів омріяний літак. І до болю хотілося швидше побачити його втіленим у сталь і алюміній, відчути, як тремтять короткі, трохи скошені назад крила від десятків тисяч хвилинних оборотів потужної турбіни двигуна.

Так, він напевне збудує такого літака, але станеться це ще не завтра. Перед ним роки напруженої праці. А проте, якою б важкою вона не була, думати про неї треба вже зараз… Ех, коли б не війна! Всі потрібні матеріали для цього двигуна опинилися б у винахідників значно швидше, а так доведеться ставити досліди на завантажених до краю металургійних заводах, усе робити у складних умовах, і кожен втрачений день віддалятиме мить зльоту машини Юрія Крайнєва…

А проте дуже переживати тут нічого. Цей літак уже не мрія, а цілком конкретне завдання, значить — за роботу…

У двері постукали.

— Заходьте, Адаме Олександровичу, — безпомилково взнав стук свого директора Крайнєв.

Валенс зайшов, глянув на вже знайомі креслення, пройшовся по невеличкій кімнатці, яка звалася кабінетом Крайнєва, — три кроки вперед, три назад, тоді сів на стільця перед столом. Захоплення новим мотором, яке панувало в думках Юрія, йому, видимо, не передавалося.

— Одержав я листа від Михайла Петровича Полоза, — сказав Валенс, дивлячись на креслення, розгорнуті перед Крайнєвим. — У нього багато новин. Ти тільки не падай непритомний від несподіванки: Віра Михайлівна Соколова у партизанському загоні Ковпака. Як це тобі подобається?

Крайнєв зразу збагнути цих слів не міг, настільки вони були нежданими.

— Хто? — перепитав він.

— Віра Михайлівна Соколова.

— Після того, що сталося? Після того фото? Значить, це все була тільки провокація?

— Не знаю, що це таке було, — відповів Валенс, — але перед нами зараз стоїть завдання — написати їй характеристику.

— Що ж ми напишемо?

— От і я сам думаю — що ж ми напишемо?

— Від цієї характеристики, може, залежатиме все її життя.

— Може, і так.

— Що ж ми будемо писати? Ми ж нічогісінько про всю ту історію не знаємо.

— А нас про неї і не запитують. Треба написати про те, що знаємо.

— Можна, я зараз сяду і напишу чернетку?

— Ти? — трохи здивувався Валенс.

— Так, я.

— Пиши.

Крайнєв сів до столу. Він почав писати швидко і впевнено, ні над чим не замислюючись. Два аркуші паперу вкрилися рівними рядками твердо виписаних, крайнєвських літер. Написав, перечитав написане і підписався.

— От, прошу, — сказав він до Валенса, який з інтересом стежив за цією роботою. — Підпис мій можна закреслити, а можна і не закреслювати, це вже залежить від ситуації.

— Побачимо, — відповів директор і взявся читати.

Прочитав, опустив на стіл аркуші і замислився на мить.

— Таку характеристику для вступу у партію давати можна, — нарешті сказав він. — Смілива ти і необережна людина. Адже тут все ніби в тумані, нічого зрозуміти не можна. І ці старі креслення до фашистів потрапили, і відозву вона підписала, а ти так пишеш, ніби вона найчесніша людина в світі.

— Я в цьому переконаний.

— Це я бачу.

— А що ти їй напишеш?

— Те ж, що і ти написав. Я теж не вірю, що могла зрадити така людина, як Соколова. А інакше кому ж тоді можна вірити? Тільки собі самому чи і собі вірити не можна? Для чого ж ми тоді людей в комуністичному дусі виховуємо?

— Ти говориш так, ніби не мене, а себе самого переконати хочеш, — засміявся Крайнєв.

— Так, якоюсь мірою ти маєш рацію. І мені зараз трохи соромно. Що це таке? Що я, не вірю їй чи відповідальності боюся?

— Бо ти директор інституту, а я людина безвідповідальна, — знову весело засміявся Крайнєв. — І годі про Соколову, тут все ясно, скоро вона знову буде з нами. Як там вона, жива, здорова? Що Полоз пише?

— Він часто до Ковпака в партизанський загін літає. Пише, що дуже була поранена Віра Михайлівна. Хотів її з партизанського загону на Велику землю вивезти — не погодилася, каже, тепер партизанити буде.