Зорянi крила

— Виходить, пропозиції мої були передчасні, — сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.

Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.

У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.

Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…

І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.

Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.

— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?

— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?

— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.

Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:

— Ось тобі маєш! Дожилися!..

— Що трапилося?

— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.

— Кого це висмикують?

— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..

Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.

— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…

— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!

За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.

— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.

— Як це — прощальну?

— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…

— Коли маю вирушати?

— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…

У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.

— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…

Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.

— Читайте.

Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.

— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…

І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.

А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.

— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..

— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…

А сам чогось потер око — сніжинка залетіла чи що…

— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.

— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.

— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.

Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.

— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…

А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.

— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…

Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко — може, до Дніпра, а може, і далі.

В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.

І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.

Танки Короля вийшли до Дніпра не першими. На правому березі вже окопалася на плацдармах піхота. Вночі сапери наводили понтонні мости й переправляли танки на той берег. Ішла велика підготовка до вирішального наступу на Київ.

Коли всі танки було переправлено і добре замасковано недалеко від Вишгорода, Король одержав невеличку передишку. Всі ці дні — це вже починався листопад — він провів у гарячковій напруженій роботі, бо війна для танкіста — це, в основному, не гаряча сутичка в бою, яка триває хвилини, а саме повсякденна напружена робота біля машини.

І зараз, коли трапився невеличкий перепочинок, він скористався з нього дуже радо. Тепер він годинами міг сидіти на своєму спостережному пункті, дивлячись на Київ. Здавалося, ніби Сергій Король вивчає можливі шляхи наступу, і в цьому була якась доля істини. Але найбільше Король просто дивився на місто, на високі стовпи диму від пожеж і уявляв собі — де і що це може горіти.

Орленко часто приходив до Короля на спостережний пункт. У ті дні чекання вони часто говорили про Київ, згадували роки, проведені в цьому місті, театри, святкові демонстрації — одним словом, все життя. Тільки про Яринку ніколи не було сказано між ними жодного слова. Роки минули вже з того нещасливого дня, а рана все ще була свіжою, все ще було боляче до неї доторкнутися.