Зорянi крила

— В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, — рішуче сказав Лойченко, — я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.

Ковпак мовчав.

— А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

— І що ж ти пропонуєш?

— Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

— Ні, не вижену, — нарешті сказав він, — і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

— Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

— Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо — побачимо.

— Поки ви поживете, вона нас усіх німцям видасть.

— А от цього не буде. Коли у тебе все, можеш іти.

— У мене все.

Лойченко так само чітко повернувся через ліве плече і вийшов. У хаті стало тихо. Тепер надовго замислився Ковпак. Що йому не подобалося з словах партизанського кулеметника? Складалося враження, ніби знає він про Віру Михайлівну більше, ніж говорить. Може, ця настирливість, з якою хотів він віддалити Соколову від партизанів, здавалася неприємною?

А з другого боку у нього є всі підстави не вірити. Таку історію навіть у партизанів не завжди почуєш. Ну так що ж? Тільки тому, що комусь розповідь здається неправдивою, виганяти на смерть людину? Ні, так швидко старий Ковпак рішення приймати не звик. А може, вони знали раніше одне одного? Тоді Лойченко, мабуть, про це сказав би. Нічого не скажеш, складна штука — людські взаємини.

— Ну, гаразд, поживемо — побачимо, — сказав сам собі Ковпак, ніби виринаючи з глибокої задуми, — а обережним треба бути завжди.

І знову взявся до тисячі справ, які треба було йому, партизанському генералові, розв'язувати щохвилини. Але розмова про Віру Михайлівну не йшла з голови.

А успіхи Соколової у вивченні кулемета в той день посувалися дуже швидко. Не було вже для неї таємниць у цій досить складній і водночас ясній машині. Коли Лойченко зайшов у хату, Віра Михайлівна вже могла розібрати замок мало не з заплющеними очима.

— Оце ви сьогодні вперше кулемета побачили? — не приховуючи недовіри, запитав Лойченко.

— Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, — весело відповіла Віра Михайлівна.

Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.

— Коли стріляти спробуємо? — запитала Соколова.

— Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, — непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.

Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.

І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.

— Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, — сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.

Від несподіванки Полоз аж здригнувся.

— Де вона?

— От де вона — ще не знаю, — сховав у вусах посмішку партизанський генерал. — Щось із нею, напевне, твориться, а що саме — я не розібрався.

— Що ви знаєте? — наполягав Полоз.

— Точного ще нічого, — відказав старий партизан. — Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.

Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.

— Знаменитою твоя дружина стала, — засміявся генерал.

— Де вона?

— Зараз цього не знаю, але, мабуть, скоро знатиму. Коли Гітлеру до лап не потрапить, то вже, напевне, з кимось із наших зв'яжеться. А де вона зараз, один тільки бог святий знає.

Як несамовитий ждав Полоз нового польоту до Ковпака. А тут, ніби навмисне, білоруси розвинули діяльність по гітлерівських тилах, повели бої; з'явилися у них поранені, довелося возити їм багато патронів; здавалося, ніколи вже не пошлють до Ковпака його надійний ЛІ-2.

Але наступила така ніч, коли Полоз із своїм літаком знову опинився на партизанському аеродромі. Тільки-но виключили мотори, майор уже опинився на землі і швидко пішов, майже побіг до Ковпака.

— Поспішаєш? — засміявся старий партизан. — Є для тебе новини. От тільки почекай, дай трохи звільнитися, тоді з тобою поговоримо. Справа серйозна.

— Вона жива? — вирвалося у Полоза.

— Жива. Не підстрибуй на одному місці. Поговорити треба. Почекай, поки з людьми діла закінчу…

Полозові тепер здавалося, ніби Ковпак веде силу-силенну непотрібних розмов, навмисне відтягає час, робить якісь незначні справи, які, напевне, можна було б відкласти. Тепер хвилини тяглися одна за одною повільно, мляво. Велика секундна стрілка на точному годиннику ніби по мерзлому циферблату біжить, глянеш на неї, а вона все на старому місці, секунди дві-три пройде, а потім ніби стане…

— Ходімо до мене в хижу, — нарешті запросив Ковпак, коли найневідкладніші справи було зроблено, — будемо вечеряти і говорити.

В сусідній кімнаті на столі стояла скромна вечеря. Ковпак сів на лаву, своїми гострими і водночас дуже добрими очима глянув на Полоза і сказав:

— Ну так от, бачу я, як тобі не терпиться все знати. Жива і здорова твоя дружина. Більше того, у нас вона.

— Де? — аж підскочив Полоз.

— Почекай, прийде час — побачитеся. Поговорити нам з тобою і добре подумати треба.

— Про що думати?

— Зараз скажу, — Ковпак поклав у рота шматок хліба, довго жував, проковтнув. — Чорти б їх забрали, обіцяли дантиста прислати, щоб зуби мені зробив, так і досі не шлють, а без зубів знаєш, як погано партизанові…

— Ви мені зуби не заговорюйте, товаришу Ковпак.

— А я і не заговорюю. Давай про твою дружину поміркуємо. Недавно з'явилася вона в нашому загоні; посилав я туди одну молодицю, і вона привела її. Розповідала мені Віра Михайлівна всю свою історію. Дуже вона неймовірна, хоча ми тут до всякого вже звикли.

Ковпак помовчав, знову пожував, ніби кожне слово обсмоктував.

— Так, — продовжував він. — Значить, потрапила вона до концтабору в Дарницю, і на поруки її взяв не хто інший, як гестапівка Берг. І не тільки пригріла, але і вилікувала і, можна сказати, врятувала життя. Тоді запропонувала почати працювати на німців. Зробили вони те фото провокаційно — креслення ті залишалися далеко від Києва, а як у руки гестапо потрапили — невідомо. Коли трапилася нагода, Соколова втекла, і гестапо не гаючись нагороду за її голову призначило. Так розповідає Соколова, і я їй вірю.

— Так в чому ж справа? Що вас бентежить?

— А бентежить мене трохи ваша зустріч, — відповів Ковпак. — Це ж ти тепер за всяку ціну намагатимешся її на Велику землю вивезти, а я хочу тебе попросити нього не робити.