Зорянi крила

— Знову якісь невдачі на фронті? — запитав він, і тут уже шеф не витримав свого спокійного тону, зірвався.

— Які можуть бути невдачі на фронті? — закричав він. — Часткові дрібні відступи нашої армії будуть цілком надолужені весною, коли припиняться ці ідіотські непередбачені морози.

— Де ми ще відступили? — запитала Берг.

— Вони прорвалися біля Лозової—Барвінкового, — крикнув шеф, — у них ще до чорта літаків і танків, а ви хочете вже організовувати якісь стратосферні інститути, наче їх у нас вдома невистачає! Зараз усі сили треба кинути на досягнення швидкої і остаточної перемоги! Так наказав фюрер, і наказ його буде виконано, навіть коли б усі сили природи стали проти нас…

Любов Вікторівна розгубилася. Адже стільки часу говорилося, що перемогу вже завойовано, а радянську армію треба тільки штовхнути, і вона остаточно розвалиться, а тут, виявляється, знову говорять про перемогу, як про щось важко досяжне, ще не доведене.

— Пробачте, але Червону Армію в основному вже розбито, нам нічого боятися, — несміливо сказала вона.

— Чортовиння! — вигукнув своє улюблене слово шеф. — Коли ви так будете думати, то вас дуже скоро доведеться нести на кладовище! Перемога ще вимагатиме величезних зусиль! Зараз у нас багато інших, важливіших справ, ніж робота вашого інституту. Роботу вам я знайду, а всю цю комедію із збиранням лояльних до нас радянських учених можете закінчувати. Все одно жоден цінний вчений лояльним до нас не стане, особливо в такий час… Вашу Соколову я спіймаю і повішу, щоб не думала, ніби з гестапо можна гратися, але то вже не ваша печаль. Можете іти! Пане Людвіг фон-Дорн, ви повернетеся в Берлін, до райху, і там дістанете нове призначення, а ви, — він звернувся до Берг, — тим часом залишитеся біля мене для виконання оперативних завдань. Ідіть. Хайль!

Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, — сумовито сказав Дорн. — Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

— О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, — вколола Берг.

— Так, — не схотів зрозуміти натяку Дорн, — наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

— Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, — сказав він, — видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

— Де ви його взяли?

— А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, — і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

— Що ж мені тепер робити? — трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо — перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

— Що його робити, про те тільки бог святий знає, — весело відповів дід, — а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання — чекати, поки бог щось надумає.

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

— А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? — нетерпляче запитала Соколова.

— Е ні, — лукаво усміхнувся дід, — бог — це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…

Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…

Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.

— Знайомся, Килино, — нарешті сказав дід, — ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.

Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.

— Нічого, не дуже схоже, — професійним тоном сказала вона, — видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе — на чорта скидатися будете.

Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.

— А куди ми з вами підемо? — вихопилося у неї.

— Неблизький світ, — зітхнула Килина.

— Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, — урочисто сказав дід. — Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.

— Я готова іти, — схопилася Соколова.

— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.