Сутiнки

— Так… — Вілен знову відчув позаду себе козлобородого Фелікса, що поклав йому руку на плече, та злегка стиснув.

— А щодо «не п’ю»… Я, думаю, ти знаєш нашу народну прикмету: коли людина не п’є, вона або хвора, або ж — паскуда.

— Так. Мені це часто кауть… — Покивав головою приречений.

— Тож вибери для себе, хто ти. А зайняття спортом — не привід, аби не пити. Всі великі спортсмени, а я їх знаю багато, п’ють так, що коні падають від жаху. І повір мо’му досвіду: для тих, хто не п’є, політична кар’єра в цій країні закрита. Як і військова, артистична, спортивна тощо. Але пити треба вміти! Тому що спитися — раз плюнути. Тому найперше, чого я навчу тебе, це пити. Ось зараз і почнемо… І будемо тренуватися, поки ти тут. За знайомство!

Вони випили, і Шерстохвостов мало не захлинувся. Але проковтнув, лише рясні сльози побігли, накривши все туманом, і став закушувати, не зовсім уміло користуючись блискучими ложками-виделками-ножиками.

— То що, приїхав свататися? — спитав хазяїн після третьої, випитої за Партію — другу пили за Леніна. Вічно живого. — Я тобі умови свої поставив. Якщо згоден — благословляємо!

— Згоден!.. — аж вдавився Вілен. — Дякую… Щиро дякую за довіру! Виправдаю! Навіть не думайте…

— А це вже — ти думай!.. — обірвав завтрашній тесть. — А ми будемо придивлятися. І ще одне: оскільки наше благословення ти отримав, повинно бути воно й від твоїх батьків. В наших краях так заведено з діда-прадіда. Та й партія наша рідна це не забороняє. Тож- найближчим часом. Як отримаєте, Динера мене повідомить, а тоді й весілля. Скромне. Для своїх. Комуніста прикрашає скромність.

Після десерту, з великим тортом і якимось пахучим чаєм, Юрій Іванович підвівся, надів на пальці ключі, зиркнув коротко на Шерстохвостова, сказав як про вирішене:

— Око ми твоє виправимо! А будеш стрибати у гречку- взагалі зробимо однооким. Станеш, як Кутузов… — І попрямував до дверей.

А потім, вже на ходу, раптом розреготався. І кімнату заповнили жахливі звуки: неначе їдуча ухилом вантажівка з порожніми залізними бочками, зіштовхнулася з вантажівкою, повною свиней. І обидві перекинулися…

Скоро Вілен повернувся до Києва, а через деякий час туди ж переїхали і Балиги — Юрія Івановича затвердили. І відразу дали квартиру. Трикімнатну. На Печерську, майже поруч з «Будинком офіцерів». У «сталінському» будинку з височенними стелями і ліпниною на фасаді.

Минув ще тиждень, чи дещо більше, і Вілен занервував: треба вже їхати в Сутінки, бо діватися нікуди. А їхати не хотілося. Не хотів і боявся стрічатися з тими, хто знав його з дитинства. Щось просто зупиняло його. Просто в груди штовхало, відкидаючи назад лише при думці: треба їхати, вже час.

Він одразу відкинув варіант, що вони приїдуть туди автобусом, навіть надвечір, аби прослизнути селом непоміченими. Бо і прослизнути не вдасться, і в автобусі будуть сельчани — почнуться розпитування, спогади, хтось щось бовкне… непотрібне йому. А бовкне обов’язково. А як ще й Курваєв трапиться, дурний та п’яний, як завжди!.. Тоді Динера втече, вистрибнувши з автобуса на ходу.

А ще — приїхавши останнім автобусом, хай навіть геть порожнім, назад вони зможуть виїхати лише зранку. А ночувати у батьківській хаті Вілен не хотів. Не ті у них стосунки. Та й про що розмовляти?!. Знову слухати про те, від чого так давно відвик? Ні-ні-ні!..

Шерстохвостов зателефонував потрібній людині та домовився про машину. Непримітну, для села. З водієм. На півдня.

І якось зранку по них з Динерою приїхав «Москвич» симпатичного темно-бурякового кольору, з молодим мовчазним хлопцем за кермом. Привітавшись, вони з труднощами вмостилися на задньому сидінні — нормально розташуватися там можна було, лише відпилявши ноги по тазові кістки — і з приємними пострілюваннями чавкаючого і лопочучого двигуна поїхали через місто, у бік Борисполя.

Їдучи Києвом, зупинялися всього тричі: двічі перегрівався двигун і один раз відскочило колесо. Заднє. Тому машина не перекинулася, а лише заскавчала по асфальту.

А вже як виїхали на тра-а-а-аасу!.. та водій натиснув на га-а-а-аз!.. — то понеслися так швидко, аж дух перехопило!.. Майже шістдесят кілометрів на годину!!!

Мотор скажено вив на межі ультразвуку, закладаючи вуха щільно пресованою ватою, спинки передніх сидінь безжалісно тиснули в коліна, і молодята мусили задирати їх майже до вух; колеса гупали по дорозі, виляли збоку в бік та підстрибували на рівному, від чого машину трусило, кидало і розгойдувало; під підлогою щось скреготало, сухо лускало і дзенькотіло. Всередині чадно смерділо бензином і горілим мастилом. Голови упиралися в низьку ребристу стелю цього апарата для пересування, а з усіх щілин дуло так, що сльози бігли безперестанку.

Крізь немиті вікна здавалося, що придорожні дерева налякано тікають від дороги, в поле, подалі від престижної радянської машини «Москвич» — аж листя з них сиплеться від жаху.

Говорити було неможливо: і не почуєш, що відповідають, і задихнешся чадом, роззявляючи рота, і відкусиш язика під час чергового підстрибу. І добре, якщо хоч зуби залишаться…

У Сутінки приїхали вже по обіді. Виповзаючи біля батьківського двору з «Москвича», майбутнє подружжя мало вигляд радянських партизан, що вийшли з гестапівських катівень після тижня жорстоких тортур. (У катівнях КДБ такого ж результату досягали за день).

Динера схудла кіло на п’ять і стрункістю стала схожа на юну білявку Сумську, тільки з розумом в очах. Бідолашна дивилися навколо і нічого не бачили. Вона безпорадно хиталася на паралізованих розчепірених ногах, виставивши перед собою для рівноваги руки, враз і геть розучившись ходити.

Вілен виліз як випав, сперся, наче повісився тілом, на паркан, і глибоко вдихав, ковтаючи свіже сільське повітря, що пахло коровами, живою травою, свіжими дошками і дров’яним димком з печі. І мотав головою, наче бик, якого вдарили в лоба кувалдою. «Краще б я ще тричі у спінений Канхой стрибнув! Або до бічів пішов без пістолета…» — приходячи до тями, подумав блудливий син.

— Ми що, і назад на ЦЬОМУ поїдемо? — з панічним жахом спитала Динера, вже трошки зменшивши амплітуду коливань свого тіла, але ще не згадавши, як ходять. Її волосся, роздуте протягами в машині, стирчало в різні боки, роблячи схожою на фурію або молоду Медузу Горгону. — Може, до Києва пішки підемо, га? — Милуватися нею зараз міг би лише запеклий садист.

— Думаю, до того часу ми трохи оклигаємо… — синіми губами припустив Вілен, важко відклеюючись від паркану, утробно відкашлюючись і випльовуючи шматками сажу з рота.

Потім він закинув голову вгору, до неба, до сонця, і заплющив очі, приходячи до тями.

У траві дзюрчали коники, поруч «кокали» кури, риючись у пилюці; протяжно відгорлавши життєстверджуюче «ку-ку-рі-ку!!!» ляскав себе крилами півень на паркані, десь мляво брехали невидимі собаки, сварилися горобці на акації, а в дальньому лісі зозуля обіцяла комусь довгі роки, розщедрившись від погожого стиглого дня…

— Што, падла, прієхав?.. — почулося збоку, і з зусиллям розплющивши очі, Вілен побачив вічного керівника знедолених розумом — Курваєва, вже напівп’яного, що підстрибував на протезі, відмахуючи милицями, по вулиці, до двору Петра Шерстохвостова. — Как мать родную хараніть, так хєр! Токо щас з’явілся! А я ж тібьє як хрьосний, я ж тібья легістріровав!.. Щитай, життя тібьє дав!.. Путьовку у жизінь! Ати, здохляк!.. — Він був геть постарілим, наскрізь пропитим і пропітнілим, але таким же дурним як завжди.

Це був лише початок монологу — не до кінця п’яний Курваєв коротко не говорив.

Тут у Вілена, що враз оцінив небезпечність ситуації, спрацювало нароблене давно, ще в тайзі, з бічами. І він миттєво став Льопою: широко розставив руки, як для обіймів, і пішов назустріч Курваєву, воркуючи:

— Сергію Поліграфовичу, дорогенький!.. Скільки років не бачилися! А я вас часто згадую!..

Той здивовано замовк, потім теж розкинув руки, тримаючи в повітрі милиці, і рвучко нахилився назустріч Білену, аби впасти в його обійми. Та Льопа, швидко і м’яко, ступив убік і під задерту руку Курваєва, непомітно вдаривши носком черевика в гумовий пістон знизу протеза і цим прискоривши рух вічного голови вперед, в самим же і створену порожнечу.