Сутiнки

І все стало, як було. Але — вже не так…

А кілька днів опісля, повертаючись увечері з моря, він угледів невисоке, пишнотіле, акуратне приємне дівча, що самотньо сиділо на величезній парковій лаві, вдалині від людей, в тихому закутку.

— Пробачте, що заважаю самотності, - Білену потай завжди подобалися саме такі дівчата: невеличкі, з округлими пружними формами, спокійними милими сіроокими обличчями — саме вони й були, на його думку, створені для подружнього життя, для домашнього затишку, для рожевощоких, чисто вимитих, яснооких дітей. — Ви, мабуть, недавно приїхали, ще нікого не знаєте, і вам трохи незвично тут? Бо я теж, коли приїхав, довго блукав сам… Та й зараз… якось… більше один…

Дівчина всміхнулася:

— Дякую за готовність допомогти і підтримати, але я тут не вперше. І — мені подобається бути самій. То ж не хвилюйтесь і не переймайтесь. Блукайте собі й далі, а я собі — посиджу. А як буде потреба, то знайду вас. Не сумнівайтесь.

— Не смію заважати, але буду сподіватися на подальше знайомство… — злегка вклонився Вілен і повернувся іти далі.

— Сподівайтесь! У нас — країна надій і сподівань… — Байдуже дозволила незнайомка вже в спину.

За сніданком Вілен, з подивом і передчуттям чогось, побачив її за столом, напроти себе, на місці, що вже два дні було вільним.

Обидві сусідки, обабіч від Білена, одразу почали знайомство:

— Любов Григорівна Похмєлова, — улесливо посміхнулася кирзовою пикою, з криваво намальованими тонкими жаб’ячими губами, ліва, з бородавкою збоку носа, стріпнувши давно немитим волоссям кольору торішнього силосу. — Приїхала з Брянська, керую найбільшою торговою базою. Всі склади — у моєму особистому володінні! Маю все, чого душа зажадає! Майже незаміжня, — і захихикала придуркувато, томно поглядаючи спідлоба на єдиного за столом чоловіка, а потім залилася, захлинаючись сміхом, з повискуванням і підстрибуванням на стільці.

«Гнида смердюча», — подовжив подумки характеристику сусідки Вілен, якого та дістала лестощами-натяками, шепочучи за столом йому у вухо своїм ротом, з якого смерділо нечищеними зубами та недотравленою в шлунку їжею, і цим геть відбиваючи молодому комуністу неабиякий щирий апетит. Та й від її білизни, що глибоко врізалася в пухке рихле тіло перезрілої сорокарічної баби, пахло… не дуже свіжо. Мила вона шкодує чи що?..

«Цікаво, — продовжував мислити Вілен, дивлячись на Любов Григорівну, що аж стогнала від безпричинного сміху, — чому жінки не носять бороди? їй дуже б личила борода, така… на всю пику!»

— Ельміра Шамілєвна, — глипнула чорними розкосими очима сусідка справа, хижо нахиливши голову вбік, — з Мордовії, майор ОБХСС. Маю чудову сім’ю і коханого чоловіка.

«Що СС — точно! — подумки згодився Вілен, здригнувшись. — А щодо іншого — велике питання! Бо тільки в СС тобі і бути. Там тобі й місце, стерві ненаситній!» — Він з огидою згадав, як ще в перший день його появи Ельміра серед дня, коли він після гарного ситного обіду відпочивав з дороги, сам у номері, увірвалася рудоволосою, майже червоною фарбованою фурією, замкнула двері і зґвалтувала його, душачи поцілунками і пропітнілими пахвами, і тримаючи залізними руками; виснаживши його намертво, до запалих очей. >

Щось вона знала про чоловіче єство, бо ганяла, стрибаючи на ньому, майже втрачаючому свідомість товаришу по Партії, до самої вечері, іти на яку в нього вже не стало сил. І вона сама принесла йому їжу, щонайменше на п’ятьох. А після того враз охолола і вже навіть не звертала уваги, наче на інваліда якого. І цим знову ґвалтувала сексуального Геракла кімнатного профілю.

— Вілен Петрович, — коротко кивнув головою Шерстохвостов, приязно посміхнувшись. — Перший секретар райкому комсомолу. З Києва.

— У мене не зовсім звичне ім’я… — новенька дивилася на всіх і ні на кого, спокійна і байдужа, з ледь помітною посмішкою в куточках губ. — Батько назвав так, аби ні в кого не було. Тому мене звуть Динера. Це скорочено — «дитя нової ери». Зараз мій тато — велика людина в Закарпатті. А коли я народилася, він лише починав ставати на ноги, і треба було чимось вразити своїх старших колег. Тож і придумав таке. І всім так сподобалося, що про мене скоро узнали спочатку в Києві, потім і в Москві, і тато швидко пішов угору. А вже ось, незабаром, буде в Києві, в апараті ЦК нашої партії. А звідти й Москва поруч.

Вона трималася і говорила так спокійно та впевнено, з відчуттям власної гідності і зверхності, що всі враз притихли і дивилися лише в свої тарілки.

— Я — студентка. Третій курс. Інститут міжнародних відносин. Майбутній дипломат. Тато пропонував мені поїхати відпочивати до Куби, але мені там не сподобалося того року, коли була… Тут краще, тож я поїхала сюди. Краще, ніж у Болгарії, Польщі, Румунії, Німеччині, Югославії… Я й там бувала, але тут — більше подобається…

У серце Шерстохвостова щось вдарило, аж миттю змокрів лоб. Майнула думка: «Ех, оце би її і засватати!» Та одразу й пригас: хто він, а хто — вона!.. Ще принцесу пошукай…

Але вже якось так трапилося, що два дні потому вони гуляли вдвох, каталися на катері, пили увечері сухе вино на берегових каміннях, милуючись місячною доріжкою, зірками, та вдихаючи не схожий ні на що запах моря. А вдень купалися на галасливому пляжі і пеклися під палючим сонцем, дістаючи шоколадну засмагу.

І не бачили, захоплені собою, зблискуючих на сонці скелець бінокля, з яким вдалині пляжу прогулювався непримітний відпочиваючий: у куфайці, стоптаних валянках і шапці-вушанці на босу голову, весь час направляючи бінокля у їхній бік, не відриваючи його від очей в чорних окулярах і наступаючи на тіла засмагаючих, від чого ті невдоволено і голосно верещали, підстрибуючи. Але, побачивши пришпилене — до синіх трусів по коліно — розкрите посвідчення працівника КДБ, миттю змовкали і стрімголов тікали у воду, сидячи там по шию, до синьої шкіри гусячого Гатунку.

Вілен розповідав Дилері про свої пригоди, дійсні й видумані, де завжди виглядав як треба, але не перегинав палку: відповідальна комсомольська робота його чомусь та навчила.

— Я думала, ти теж… від свого батька приїхав сюди. А ти — вже перший секретар райкому! — Дивувалася дівчина. — В такі молоді роки!.. Ти, думаю, далеко підеш… Коли будеш мати надійну опору, — і, посміхаючись, задумливо прихилялася, начебто випадково, до плеча супутника, від чого того аж трусило, мов собаку на морозі.

І комсомольський вожак робив усе, аби дістатися тієї потрібної «опори», припнути себе до неї, а потім зв’язатися міцним вузликом у паспорті. Він навіть не шкодував грошей, які завжди ретельно рахував і складав по копієчці, ховаючи далеко й надійно, за звичкою свого народу відкладаючи «на чорний день» — саме зараз захищався від того можливого дня, а тому не рахувався з витратами.

Але й не тринькав направо-наліво — до всіх трат підходив зважено, ще й так, аби Динера це помічала. Підсвідомо Вілен відчував, що поверне їх потім, якщо зуміє все залагодити як треба. І поверне більше, набагато більше, ніж витрачає зараз.

— Тобі треба буде виправити око, — якось одного дня помітила так, між іншим, Динера. — У батька є дуже гарний лікар по очам. Він з ним домовиться. Сам розумієш, не може бути майбутній визначний політик — косооким…

— Тебе так хвилює мій вигляд? — посміхнувся, ховаючи напруження, комсомоліст.

— Думаю, так! — і глянула на нього, як на вибраного коня, оцінивши з ніг до голови. — Мій батько теж починав з нічого, тому вірить лише в тих, що самі себе роблять. А ти маєш всі шанси. От я й хочу, аби мій чоловік виглядав гарно. Ні, якщо ти маєш інші плани на подружнє життя…

— Я маю такі ж плани, як і ти! — швидко перебив Вілен, схопивши Динеру за руку, завмерши на мить, і ніжно поцілував долоню, піднісши до губів. — Я буду дуже щасливий, якщо зможу завжди бути поруч з тобою… Я буду достойним чоловіком для коханої жінки!

— Що ж, подивимося, — задумливо прижмурила очі майбутня «кохана». — Тоді — через два дні їдемо до нас. Познайомлю тебе з родиною.