Сутiнки

Залізні хлопці, з щитами та мечами у серцях, ніжно й довірливо розповідали Білену докладно та за порядком.

Тут було все й про все. Про кожний його день. Майже про кожну мить.

Навіть фотографія, на якій він вночі мочився на кугумі, тікаючи з дому до Києва. Звичайно, фото за якістю не годилося на обкладинку «Огонька», але що на ньому був саме Шерстохвостов — сумлінь не викликало. Як і ті фото, де він «льопав» бічів.

Тут було все, про що він сам забув давно і назавжди. І згадувати не збирався.

Розповідали хлопці по черзі, тихо і лагідно, наче жахливу цікаву казку про когось іншого, далекого і невідомого Білену, але погляди їхніх очей мали стільки свинцю, що його дістало би на кулі для десятків, сотень Шерстохвостових, аби поставити до стінки. Разом з усією ріднею. Разом із сусідами та їхньою худобою.

Навіть недотепна невиразна пика «Віні Пуха» втратила свою застиглу тупість і стала до краю насичена почуттями. А його протухлі очиці заблищали напружено і майже осмислено.

І від цієї казки десь усередині Білена народився і зріс холодний, волохатий і налитий кров’ю павук, поволі заповнив все нутро, хижо торкаючи кінчиками лап оголені нерви потенційного поета.

І йому вперше в житті стало страшно. Ні, не страшно — жахливо до памороки. Жахливо до холодного морозного поту, що вже давно стікав по обличчю, по шиї, по спині, лоскочучи крижаними краплинами і змушуючи плоть дрібно тремтіти у пропасниці моторошності.

В його спустілій голові, в закляклому і завмерлому мозку, билася лише одна думка: «Що ж буде?.. Що ж буде?.. Що ж буде?..» Билася, важким молотом гупаючи у скроні, аж голова здригалася.

Він, і так дрібний до миршавості, став ще меншим, ще більш непомітним, ще більш непоказним. Йому взагалі хотілося щезнути, аби народитися знову, почати все спочатку й не так.

Як іноді хочеться багатьом з нас. Коли трапилося, і — вже пізно…

Ні повернути, ні змінити, ні втекти…

Він завмер, випавши з часу і згубившись у просторі свого мерзенного життя, сплетеного зі зла, зрад, самозакоханості, самовеличі, презирства та наруги над ближніми. Не розуміючи цього, але відчуваючи якусь близьку небезпеку. І абсолютно не тямлячи причини цієї небезпеки. Просто знав: СЮДИ, за абияк, не запрошують, і ТАК — не розповідають.

І результат таких зустрічей буває завжди страшним. З хрустом кісток, закривавленим тілом, відбитими нутрощами, зламаним розумом — перед довгою дорогою, прихованою в цій країні лише для Макара з телятами.

Коли остання тека була складена й акуратно зав’язана, в кабінеті зависла страшна натужна тиша, в якій лунко цокав великий, як башта, годинник на підлозі, та єхидно і зло посміхався з портрета завжди суворий аскетичний Фелікс, справжній комуніст за породою, освітою, совістю.

— Тепер ти знаєш, що нам про тебе відомо все. І навіть трошки більше… — Порушив важку завислу паузу хазяїн кабінету. — Тож, за необхідності ми зробимо з тобою що забажаємо. Без будь яких перешкод і сумнівів. Зрозумів, смердота шановний?

— Так… — видихнув приречений, натужно провернувши у роті великого й важкого, сухого та шорсткого свого язика: Фелікс вже стояв за спиною, ласкаво посміхався і ніжно перекочував на лівій долоні м’яко клацаючий барабан револьвера системи «Наган», який тримав у правиці. І всі сім патронів тепло зблискували латунними гільзами, обіцяючи не дати осічки.

— Випий води і слухай уважно, — кивнув головою Свастух. — Саме такі, як ти, потрібні нам у верхів’ях влади. Такі, як ти — рішучі, без сумнівів і докорів. Без совісті. Бо совість — для людей.

Політикам вона не потрібна. Тут треба бути покручем Мальчиша Кібальчиша і Павки Корчагіна з Каїном, Іудою, Нероном. При цьому — треба здаватися «совістю народу», залишаючись совістю КПРС. Що для політика — аналогічно. У тебе є задатки всього. І досить розвинені. Саморозвинені.

Він зробив коротку паузу і продовжив:

— Ти знаєш, що вже включений до номенклатури. А це означає, що матимеш змогу дряпатися нагору, роблячи політичну кар’єру. З нашою підтримкою. А вже як далеко зайдеш — залежить від тебе та обставин, на які ми теж маємо змогу впливати, — хазяїн примружився і косо посміхнувся. — Думаю, ти зрозумів, що ми завжди і всюди уважно слідкуємо за тобою, контролюємо кожен крок. Тому від сьогодні і назавжди, ти стаєш взірцем в усьому і для всіх. Це означає, що з проміскуїтетом треба покінчити. Ще вчора. На розбудову сімейного життя даємо тобі два місяці. Наприкінці травня підеш у відпустку — питання вже вирішене — і поїдеш в санаторій, у Крим. Відпочити. Замислитись. Знайти собі пару. З моменту поселення в санаторії і починається твій відлік часу. Довжиною в два місяці. Зрозумів?

— Так… — вже відцокотів зубами об склянку з водою Шерстохвостов.

— Ось номер телефону, дзвони у будь-який час. Коли виникне нагальна потреба. Коли сам не зможеш впоратися. Ми все прорахуємо і допоможемо. Ми — завжди поруч. Незримі. Живи і не сіпайся. Про нашу зустріч забудь. Але — пам’ятай. Завжди. Нікому — абсолютно нікому! — про нашу бесіду — ні слова! Зрозумів?

— Так… — ні на що більше, крім цього слова, Вілен не був спроможний.

— Тоді — вільний, — Свастух витримав потрібну паузу. — Сьогодні…

Шерстохвостов згідно кивнув головою — автоматично, навіть не думаючи, чи це потрібно — зіп’явся на зомлілі ватні ноги і сновидою почовгав до дверей. Відчиняючи важку високу дверину, ще раз кивнув головою, наче в нервовому тику, і щез з очей.

— Цікавий мікроб… — задумливо промовив «Гагарін», тримаючи рукою підборіддя. — Навіть серед контингенту нашої контори такі — рідко трапляються…

— А мені здається, він далеко видряпається, — примружив і так майже непомітні очі трупного кольору «Віні Пух», відблискуючи своєю виголеною до дзеркальності головою, з вухами кажана виду «нетопир», а по-народному — Pipistrrellus.

— Чомусь і я так думаю… — погодився Свастух, скрутно хитаючи головою і кривлячи губи в презирливій сумній посмішці. — З його букетом якостей…

— Кого ж ми вирощуємо?.. Своїми руками, для своїх же дітей, для їхнього майбуття?.. — тихо подумав уголос «Гагарін».

— Кого нам наказують вирощувати! — зло перекосившись,

примружив очі Свастух. -1… думай, що говориш, та — де говориш. Чи, може хочеш волам хвости крутити?., на південному узбережжі Нової Землі.

…А Вілен, з очманілою головою, повного пульсуючого у скронях жаху, вийшов на вулицю і довго тинявся по місту, незвісно де, місячи наскрізь промоклими ногами мокрий сніг самого початку березня і не відчуваючи холоду.

Потім якось потрапив до цієї їдальні і в теплі став приходити до тями, сьорбаючи суп і дивлячись кудись, і нічого не бачачи…

Пакуючи валізу, вже маючи в руках путівку до Криму і квиток, весь готовий до відпочинку, Вілен несподівано отримав телеграму: «МАМА ПОМЕРЛА ПОХОРОН ЦЮ СЕРЕДУ ТАТО».

Батько зрідка за всі роки приїздив до Києва у справах, але останньою порою все частіше: заліками для Мотрі, хвороба якої ставала дедалі безнадійнішою. Щось сушило її нутрощі, виснажувало тіло і розпечено штрикало в грудях. їй стало зовсім важко поратися по господарству, важко навіть прибиратися та готувати їжу, і Петро крутився, не жаліючи себе, встигаючи всюди і не розраховуючи на поміч чужих — свої не допомагали…

З плином часу він ставав усе більш задумливим і мовчазним, хоч і по молодості не базікав зайвого. І його суворий відчужений погляд з-під лоба теплів, лише коли спілкувався з дружиною. Тоді очі ставали щирими і лагідними, як у надто рано постарілої дитини.

Старший, Дмитро, трішки полікувавши худобу, став головою колгоспу на Франківщині і знову вчився. І за навчанням своїм, за піклуванням про свій великий колгосп, про рідну Державу, на батька й мачуху часу вже не лишалося… Навіть не те, що не лишалося… а все відкладалося: не тягло його додому, зовсім не тягло…

Петро був у нього лише раз, ще Мотря здужала. І познайомився з невісткою та двома онучками, побачивши їх уперше. Дмитро дав тоді грошей, і пісно-смиренно киваючи головою, бідкався, що винен, не встигає провідати рідне село, допомогти і розрадити. І говорив довго, тихим рівним голосом, ховаючи за правильними словами внутрішню байдужість до всього минулого; байдужість, що народилася ще в дитинстві, з тихої самотності, а на сьогодні визріла і достигла. І дивився вбік і вниз, уникаючи татових очей, очікуючих і сумних…