Сутiнки

Курваєв широко, зі всього маху, просвистів донизу, шарахнувся пикою об землю, аж загуло і забряжчали милиці, відлітаючи вбік, завмер розіп’ято і заюшився кров’ю.

— О-о-о, то ви вже забагато випили! — забідкався Льопа, повертаючись у Вілена і нахиляючись над нерухомим тілом. — То полежте, відпочиньте: погода гарна, земля тепла… На м’якій травичці, на свіжому повітрі… І не треба так багато пити! То шкідливо… кауть.

— Як це трапилося?.. — налякано спитала Динера, підходячи. — Чи він живий? Як він упав?

— Перечепився я і повело мене вбік, ледве сам не гепнувся… От він і втратив опору. Але нічого, через годину отямиться і піде далі. А чи живий… Такі не вмирають. Вони — вічні.

Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.

Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.

На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі — в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею — чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.

Сьогодні — сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…

Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…

Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі — один… Сирота. При двох синах дорослих — старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…

Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ — маленька, солона і гірка.

Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.

— Чи є хто? — спитало з порога. — Бо не бачу майже…

- Є… Заходьте… — Озвався Петро.

— Здрастуйте, тату! — привітався гість, зробивши два кроки. І дівча тихенько прошелестіло:

— Добрий вам день…

— Проходьте, сідайте… — Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?

— Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, — Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. — Тут — п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.

Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.

— Що мені твої гроші!.. — чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. — Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене — немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої — не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то — не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. — Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.

— Це — там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, — відмахнувся на те син.

— Ні!.. — Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. — Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!

Його очі були майже білими — чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.

— Не за себе — за маму. Яка без бідкання про тебе — дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому — тобі лише рік був — майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! — Батько вже підвівся на ноги і стояв — натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. — Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!

— Тю!.. — аж роззявив рота Вілен. — Ти мене що, за ідіота маєш?.. Мотрею її звали! Ще спитай, як люди небо називають!

— Отож, я й кажу… — враз якось поник плечима і сумно відвів очі Петро, махнув рукою, відвернув голову до вікна і застиг. — А її звали… Мальва… — І нараз посміхнувся: так лагідно, так ніжно, так добро, згадавши, як молода Мальва, ще не дружина, просто кохана дівчина, вперше його поцілувала, ніяковіючи і бажаючи цього. І це було, для нього, лише вчора… — Але мама соромилася свого гарного імені, говорила, Що не гідна його, то й називала себе все життя Мотрею… А коли ми з нею познайомилися, наприкінці війни, в Бухаресті, вона була Мальвою Маленко, сержантом медичної служби. А я — лейтенантом зенітної батареї, -він помовчав і глянув на гостей. -І в паспорті у неї було — Мальва… Тепер думай: ідіот ти, чи…

— Але ж… Ніхто не казав… — Вілен таки був спантеличений.

— А ти цікавився? Ти хоч чимось у цьому житті цікавишся, окрім себе?

— Ось, хочу одружитися… З цією дівчиною. Приїхали просити в тебе благословення. Так її батько наказав.

— Он як… — Петро помовчав. — Батько її наказав… Сам бити не приїхав. Як і брат твій, що оженився нишком. Не приїхав би?.. Аби не змусили?

— Не знаю… — стинув плечима син. — Важко сказати.

— Зате я знаю — не приїхав би… А раз тобі воно не потрібно, то навіщо я буду давати своє благословення? Задля когось, кому це потрібно?.. Та й не впевнений я, що мушу дати. Мабуть, і тепла від мене ти не мав, бо нехтував мамою… Тож не буду гріха на душу свою брати, і так занапастив її в ту кляту війну. І чи відмолю гріхи свої, чи отримаю прощення — не знаю…

— Як то — не даси?.. — розгубився Вілен. — Ми день стратили, ледь живі доїхали, а ще — назад… Як же я… Як же ми… Що ж її батько скаже?.. — Йому стисло всередині, аж в животі заморозило від жаху — зненацька, на рівному місці, полетів у провалля! І все, що гак гарно йшло, нараз почало розвалюватися.

— Да-а-а… Значить серйозна справа з одруженням, раз ти аж зблід… — Петро сумно посміхнувся. — А ти попроси благословення в мами… Раз тобі то так важливо.

— Як?! Що ти говориш?.. Як вона, мертва, може благословити нас? — Вілен зовсім перестав розуміти, що коїться. — Ти думаєш, що кажеш?

— Думаю… — Петро підійшов і довго дивився на Динеру. — Як звуть тебе, дочко?

— Динера… — вона ніяково посміхнулася, притулившись до Білена, потім опустила очі долу. — Дитя нової ери, скорочено… Татко так назвав.

— Хороше ім’я… І чомусь мені здається, що ти хороша людина. І я… не хочу тобі зла… Тому йдіть до мами нашої, просіть благословення і слухайте. І як зумієте, то почуєте відповідь. А я сказав вам моє слово. І — гроші заберіть, бо все’дно викину. Не потрібні мені чужі гроші, досі без них прожив і далі спробую… А ці гроші — чужі.

Вілен повільно, як у сні, зібрав зі столу червону купку папірців, засунув до кишені, і, загальмовано усвідомлюючи реальність, потягнув Динеру до дверей.

— До побачення… Вибачте… — Вже на ходу сумно і спантеличено сказала дівчина. За себе й за Білена, що крокував мовчки.

Двері ще раз, прощаючись, рипнули.

Петро завмер, кілька хвилин дивлячись перед собою бездумними очима, потім підійшов до столу, взяв налиту чарку, щось довго шепотів губами, пестячи поглядом Мальвину фотографію, рвучко випив горілку і сів, де сидів до цього. І зненацька враз повалився на стіл, сіпнувшись, наче застрелений, головою на руки, і забився в риданнях, зайшовся у довгому нелюдському скімливому крику-виттю, аж задихнувся…