Сутiнки

— А квитки?! — вирячився Вілен, зронивши щелепу, внутрішньо аж завмерши в захваті від такого несподіваного повороту. — Ти їх навіть за тиждень не візьмеш, а без квитків у потяг не пустять!

— Квитки я візьму по своїй броні, це не є проблемою, — стримано посміхнулася Динера. — Звикай до більш високого свого рівня. Розраховуй на себе, але пам’ятай, що я — завжди поруч!

«Як хлопці з четвертого поверху!» — не зовсім доречно сплило у голові Білена, але одразу й зникло, бо дівчина жагуче обійняла його.

Мукачів привітав їх затіненим затишком вузеньких брущатих вулиць, незвичайними будинками і спорудами, високим струнким костьолом у самому центрі, майже поруч з пам’ятником всюдисучому Леніну, і залізними будочками автоматів з вином на міському базарі, просто при вході.

Білена вразила кількість маленьких затишних кав’ярень, кафе, вареничних та крамничок з несподівано повними для радянської влади вітринами, що займали всі перші поверхи будинків у центрі. А ще — охайність, не властива містам, в яких бував раніше.

Притому, що батько Динери, Юрій Іванович Балига, мав вкрай високий пост в Ужгороді, жили вони в центрі Мукачева, на вулиці того ж Леніна, без імені якого в цій країні СеРеСеР навіть свиней не різали.

Зустріла господиня — трошки постаріла копія Динери, миловидна і привітна, але з цупкими жорстким поглядом металево-сірих очей, який ховала за гостинною посмішкою.

Цим поглядом вона миттю роздягла Шерстохвостова догола, прискіпливо обдивилася, грайливо поляскала, де треба, і одягла знову, залишивши в нього відчуття одягненої навиворіт сорочки і задом-наперед — піджака, а за комір насипала стриженого волосся. І тепер Вілен буде почуватися так при кожній зустрічі з Ліляною Семенівною, до самої її смерті.

Оселя була велика, зі страшенно високими ліпними стелями, широкими й високими вікнами. Тут були і опалення, і гаряча вода, і газ, і телефон. Ну і, звичайно ж, на стіні висіла вічно брешуча радіо-крапка, яку місцеві називали «московська Галя», будучи доречно впевнені, що вся та брехня з неї йде саме з Москви, а в Києві її лише роблять ще пухнастішою, ще яскравішою, ще безглуздішою.

Зараз з «Галі» лунає, радісний до дурного, голос:

Батько, миршавого зросту, увесь якийсь… схожий на висушений змилок дьогтьового мила в запльованому туалеті плацкартного вагона, з напружено нахиленою вперед головою, вкритою акуратно зачесаним назад, гладким лискучим чорним волоссям, з довгим носом на темному обличчі, чомусь з великою зв’язкою великих ключів на великому товстому кільці, якими погойдував на двох виставлених перед собою тонких вузлуватих пальцях, з’явився уже на кухні, коли дружина наливала гостю і дочці чай, уважно й важко обдивився темними очима на худому єзуїтському обличчі вмить завмерлого поруч зі стільцем Білена, потім поцікавився ні до кого:

— Поганіших там не трапилося? — тонкими губами криво посміхнувся сам до себе і вийшов, не познайомившись і навіть не привітавшись.

— Не звертайте уваги, — стинула плечима хазяйка, — Юрій Іванович вкрай заклопотаний, нервується — вирішуються дуже серйозні питання, там, нагорі… - Вона намить закинула обличчя до стелі. — Ми вже майже місяць на чемоданах…

Очі Юрія Івановича налякали Білена. Вони були… як риба-прилипала або як щупальця восьминога, що враз і намертво присмоктуються до всякої поверхні. Коли хазяїн обдивлявся Білена, той відчував, як погляд Динериного батька просто фізично, швидко і м’яко торкається його тіла: обличчя, рук, грудей, ніг. Проникаючи крізь одяг, взуття, прилипаючи до шкіри. Немов холодний, мокрий і слизький равлик жваво прострибав по всьому Шерстохвостову, залишивши після себе ланцюжок липких послідів.

«Ну й майбутні родичі в мене!.. — тривожно подумав завтрашній зять. — Чи бува, не вихованці контори Свастуха? Одна роздягає, другий — прилипає. Аж тіло свербить. Як то кауть…»

Після чаю майбутня теща нагодувала дочку з гостем, і Динера повела судженого гуляти по місту. До самого вечора.

— Знаєш, батькові з дитинства не щастило… — довірливо розповідала дівчина, взявши Білена під руку і крокуючи з ним по мосту через Латорицю. — Найперше — з прізвищем. Бо «балига» місцевою говіркою означає «коров’ячий послід», тобто — коров’яче гівно… Його дражнили: і в школі, і скрізь. І він дуже гостро сприймає всі жарти на таку тему, май на увазі. Навіть хотів змінити прізвище, але в ті часи йому порадили не робити цього, коли хоче дійти якоїсь доброї посади. А зараз і запізно, і жити ми мислимо в інших краях. Де про це не знають…

— А куди, ти казала, його повинні перевести звідси?

— До Києва, у ЦК.

— І — ким?..

— От це питання зараз і вирішується… Щось, пов’язане з ідеологією. До речі, ти знаєш, що у верхів’ях української влади, радянської та партійної, всього три проценти — етнічні українці? Бід рівня обкомів і вище? А дев’яносто сім — які хочеш національності, включаючи навіть бурятів та естонців… Хіба що циган там досі не траплялося.

— Не може бути! — аж зупинився Вілен. — Мені здавалося…

— Отож, що здавалося! Повір, я знаю. Така вказівка зі самої Москви — не більше трьох процентів! Тому коли хочеш наверх, аж на самісінький дах, треба мати неабияку наполегливість. А ще — хитрість, підтримку з усіх боків і руку згори, що тягне тебе за собою. І, чомусь мені здається, у тебе такі якості є. А як ще й рука з’явиться… Мій тато — людина дуже серйозна. І має добру підтримку.

— Знаєш, я не думав так глибоко… Не думав так високо замахуватися… Хоча…

— А ти думай! Шанс є. І вирішуй. Але — швидко. Ще вчора.

Під час вечері Вілен сидів за столом напроти сім’ї, єдиний на своєму довгому боці прямокутного столу, і це знову нагадало йому недавню зустріч з трійцею Свастуха, від чого холодні мурашки побігли за коміром, від шиї вниз, до самого кібчика і нижче.

Динерин батько, вдягнений у парадно-робочий костюм партійно-номенклатурного зразка, наче зібрався на роботу, і від цього ще більше холодно-засушений, кривлячи губи-нитки і прилипаючи очима, налив чоловікам горілки в маленькі чарочки з важкого іскристого кришталю, а жінкам вина у пузаті лискучі бокали. В’язка ключів лежала справа від нього, зовсім поруч.

— Вибачте, але я не п’ю горілки… — підняв руку, долонею від себе, Вілен. — Лише вино. І то — в крайньому випадку, як оце зараз…

— Запійний, в зав’язці? Чи — хворий? — Намурмосився, набичено схиливши голову, хазяїн і просто приклеївся своїми очима до очей гостя.

— Ні, - нервово захитав головою той. — Я веду тверезе життя, працюю над собою, займаюся спортом…

— Стрибками по дівках? — скинув бровами Юрій Іванович і заліз очима просто в мозок Вілена.

— Ну, навіщо ви так… — судомно сіпнув плечима Шерстохвостов, силячись відвести очі.

— Тому що знаю! — сипло вишкірився хазяїн. — Поки ви гуляли, я не спав. А своїми каналами склав про тебе повну картину!..

— Тату, ну він же молодий… — втрутилася Динера.

— Помовч!.. Захисниця задрипана… — Обірвав батько, навіть не ворухнувши головою. — Про тебе дбаю. І про нас з матір’ю. Бо ти — наше майбутнє. Так от… — Він довго і важко, намурмосивши обличчя інквізитора, копирсався у нутрощах Білена. — Як тільки дізнаюся — а я дізнаюся, не сумнівайся! — що станеш гуляти від Динери — відірву яйця! І засуну в сраку. Ми не для того єдину радість свою ростили, аби її життя хтось споганив. А будеш нормальним чоловіком для неї — підтримаю завжди і в усьому. І поведу за собою. Ато й вперед пропущу. Коли настане час. Зрозумів?!