Украiнсько-французькi звязки в особах, подiях та легендах

найсправедливіший монарх поганий, якщо його влада

нічим не обмежена. Проте Катерина ІІ, вважаючи аб-

солютизм найбільш розумним виявом влади, іронічно

поставилась до радикальних планів Дідро стосовно со-

ціальної перебудови. Згодом вона зазначила, що бесі-

123

ди з філософом були марні, оскільки він позбавлений

«політичної досвідченості» і не розуміє, що переверну-

ти все «догори дном» неможливо. Дідро зрозумів ли-

цемірну поведінку імператриці. Він побачив, що бла-

городні ідеї просвітництва, народної рівності і добра

не можуть бути здійснені такою правителькою, як Ка-

терина ІІ, котра посилювала феодально-кріпосниць-

ку систему і свій деспотизм, що привело до селянсь-

кої війни під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775).

Ідеал Дідро «освіченої монархії» не витримав випро-

бування реальним життям, і він став прихильником

республіканської форми правління. Філософ не захо-

тів продовжити своє перебування в Росії і тим більше

повторити його в подальшому. Розчарувавшись один

одним, Дідро і Катерина ІІ розійшлись.

Щодо свого перебування в Росії Дідро зазначав:

«Під 60° широти блякнуть ідеї, які квітнуть під 48°», а

Катерину ІІ охарактеризував так: «Душа Брута в тілі

Клеопатри».

Російський письменник і поет граф Олексій Костян-

тинович

Толстой (1817-1875),

правнук українського

гетьмана Кирила Розумовського, у віршованій сатирі

«История государства Российского от Гостомысла до

Тимашова» висміяв облудне захоплення Катерини ІІ

ідеями французьких енциклопедистів, показав, яким

чином вона подарувала свободу кріпакам:

«Madame, при вас на диво

Порядок расцветет, —

Писали ей учтиво

Вольтер и Дидерот, —

124

Лишь надобно народу,

Которому вы мать,

Скорее дать свободу,

Скорей свободу дать».

«Messieurs, — им возразила

Она, — vous me comblez»*, —

И тотчас прикрепила

Украинцев к земле.

Дідро був одним з перших теоретиків реалістичного

мистецтва, знавцем і цінителем театру, поезії, живо-

пису, скульптури, музики, драматургії. Його погляди

на живопис, викладені в «Досвіді про живопис» (1765),

поділяв відомий український живописець-портретист

Дмитро Левицький. Натхненний перебуванням Дідро в

Петербурзі, він створив портрет видатного філософа.

Дідро повернувся з Росії на батьківщину з підірва-

ним суворим кліматом здоров'ям, але продовжував

енергійно працювати. Помер Дені Дідро в Парижі 31

липня 1784 року.

* Господа, вы слишком добры ко мне (фр.).

125

ДМИТРО ЛЕВИЦЬКИЙ

(близько 1735 — 1822)

український живописець-портретист, педагог

Портрет!Що може бути простіше і

складніше, очевидніше і глибше... Хо-

роший портрет є драматизована біо-

графія моделі — розкриття природної

драми, притаманної кожній людині.

Шарль Бодлер45

Наприкінці вересня 1773

року в Петербурґ на запро-

шення Катерини ІІ приї-

хав французький філософ,

просвітитель,

письменник,

енциклопедист і теоретик

мистецтва Дені Дідро. Він

мав надію сприяти розвит-

ку в Росії ідеї «освіченої

монархії», спрямованої на

встановлення

прогресив-

нішого громадського ладу,

що обмежував би стано-

ві привілеї, послабляв фе-

одальне гноблення народу,

надавав йому право на освіту і

розвиток

культури.

Ка-

терина ІІ іронічно поставилась до радикальних пла-

нів соціальної перебудови і Дені Дідро наприкінці лю-

того 1774 року виїхав до Парижа, зневірившись в ідеї

«освіченої монархії».

126

Скориставшись перебуванням Дідро в Петербур-

зі, один із кращих тогочасних художників Дмитро Ле-

вицький створив портрет славнозвісного філософа. Ві-

домостей про те, де і при яких обставинах створювався

портрет, немає. Ні сам Дідро, а також ніхто із сучас-

ників Левицького не обмовився про це жодним словом.

Тому виникло безліч версій щодо створення портрета .

За однією із них Левицький малював портрет з нату-

ри в будинку царедворця Семена Кириловича Нариш-

кіна, де мешкав філософ. За іншою версією, художник

малював портрет, користуючись одним із численних

зразків західноєвропейських художників, наприклад,

з мініатюрного портрета французького живописця

Ж.-Б.Гарана.

Дідро мав складну вдачу, і створити його портрет

навіть для талановитого художника було складним

завданням. У зв'язку з цим філософ писав: «Протя-

гом дня я мав сто неоднакових фізіономій залежно від

предмета, який мене цікавив. Я бував веселим, сум-

ним, задумливим, ніжним, різким, пристрасним, спов-

неним ентузіазму. . У мене обличчя, яке обманює ху-

дожника: чи то поєднується в ньому надто багато, чи

то враження моєї душі надто швидко змінюються і ві-

дображаються на моєму обличчі, але око художника не

бачить мене однаковим у різні хвилини: його завдання

стає більш важким, ніж він сподівався».

Дідро дуже вимогливо ставився до власних пор-

третів. Було відомо, що похвали філософа удостоїв-

ся тільки портрет роботи художника Ж.-Б.Гарана, про

який він писав: «Той, хто бачить портрет Гарана, той

бачить мене». Тому не випадково, що цей портрет ко-

127

ристувався великою популярністю і дуже часто вико-

ристовувався на титульних аркушах творів філософа.

Якщо Левицький скористався для створення пор-

трета Дідро мініатюрою Ж.-Б.Гарана, то він вирішив

дуже складне завдання: не тільки відтворив за пор-

третом зовнішню схожість незнайомої йому людини,

але й відгадав складний характер філософа.

На портреті Левицького Дідро — старіюча людина

складного душевного стану, яка багато пережила. Цей

портрет — один із кращих творів художника.

Тривалий час вважалося, що Дідро особисто вивіз

свій портрет із Петербурґа в Париж і заповів його як

одну з найдорожчих для себе речей дочці. Згодом доч-

ка філософа передала портрет Етьєну Дю Мона, а той

подарував його женевській міській бібліотеці. Але з ча-

сом виявилося, що портрет Дідро з позначкою про його

ціну в 100 карбованців відразу після створення увійшов

до колекції петербурзького ювеліра і збирача худож-

ніх творів Ф.Дюваля і знаходився в Петербурзі до 1813

року. Позначка дозволяє припустити, що Дідро позував

для портрета, але хто замовив портрет невідомо. Виї-

хавший з Петербурґа в Женеву, Ф.Дюваль передав пор-

трет Етьєну Дю Мона, який помер у 1829 році і заповів

твір Левицького «Товариству мистецтв» міста Женеви.

Як власність цього товариства портрет декілька десят-

ків років перебував у міській бібліотеці, а потім його пе-

редали міському музею, де він знаходиться і понині.

Левицький прожив довге життя, в якому багато за-

гадкового, бо художник не залишив про себе споминів.

Відсутність достовірних свідчень породила різні до-

мисли, які пояснюють ті чи інші події і вчинки худож-

128

ника. Так виникла легенда про життя Левицького, де

достовірні факти органічно переплелися із вигадками.

Образ Левицького дійшов до нас завдяки двом пор-

третам. Один з них — роботи видатного українсько-

го живописця Володимира Боровиковського46. Дру-

гий належить випускнику Петербурзької академії

художеств Івану Яковлеву, який у 1812 році виконав