Невидимець. Машина часу

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони серйозно заходилися обмірковувати дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, ретельно переглядали речі невидимої людини. Джеферс, оклигавши від падіння, пішов додому під наглядом своїх приятелів. Місіс Гол склала розкиданий одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно пожилець працював, Кас відразу знайшов три грубі рукописні книги із заголовком «Щоденник».

– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми, в усякому разі, дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

– Щоденник, – повторив Кас, сідаючи; далі він підклав дві книги під третю і розгорнув її. – Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так... Лише цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і обличчя його виражало розчарування.

– Ет! – сказав він. – Самі тільки цифри, Бантінгу.

– А діаграм нема? – спитав містер Бантінг. – Або малюнків, що прояснили б щось?..

– Подивіться самі, – запропонував Кас. – Тут, судячи з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку ж бо ви, я гадаю...

– Звичайно, – відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався якось незручно. Від грецької мови в пам’яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити... – Авжеж... грецька мова, звісно, може дати нам ключ...

– Я знайду вам те місце...

– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав містер Бантінг, усе ще протираючи свої окуляри. – Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, одягнув окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись кімнату.

– Ні, – воднораз відповіли вони.

– Навпроти, голубчику, – пояснив містер Бантінг.

– І прошу, зачиняйте двері, – роздратовано додав містер Кас.

– Гаразд, – стиха мовив гість. – Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши двері, зник.

– Моряк, мабуть, – сказав містер Бантінг. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

– А тут іще, – зітхнув він, – ці книги!

– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. – Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

– Безперечно одне, – зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, – останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...

– Вона таки неймовірна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукаві...

– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилося вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не зізнатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову й сильно тисне її до столу.

– Не ворушіться, – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого переляку й подиву.

– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратися до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.

– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, – провадив далі Голос. – Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, пообіцяйте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.

– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їхні шиї, і вікарій з лікарем випросталися на стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, – вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, – я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

XII. Невидимцеві вривається терпець

З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що курив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, долинув голосний крик, а потім... усе стихло.

– Е-гей! – гукнув Тедді Генфрі.

– Е-гей! – відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

– Щось там негаразд, – сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей.

– Щось сталося, – сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікатів, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

– Чи все там у вас гаразд? – постукавши у двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: «Ну, ні, не треба!» Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.

– Що там за дідько? – півголосом вигукнув Генфрі.

– Чи все у вас гаразд? – повторив містер Гол.

Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:

– Цілком. Прошу... не перешкоджати.

– Дивно! – зауважив містер Генфрі.

– Дивно! – згодився містер Гол.

– Каже «не перешкоджати», – сказав Генфрі.

– Я не чув, – сказав Гол.

– І хтось сопів, – додав Генфрі.

Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.

– Я не можу, – заявив містер Бантінг, підвищуючи голос. – Кажу вам, сер, я не хочу!

– Що таке? – спитав Генфрі.

– Каже, що не хоче, – пояснив Гол. – Але то ж він не до нас говорить, правда?