Невидимець. Машина часу

– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

– Ага! Хоч ви – ніби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

– Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дідька?

– Довго розповідати. І до того ж...

– А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випад- ково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...

– Боже! – зітхнув містер Марвел.

– Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі...

Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...

– Боже! – застогнав містер Марвел. – Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..

– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не відбили мені пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!

– Візьми себе в руки, – відповів Голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.

– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.

– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

X. Містер Марвел відвідує Айпінг

Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм, – щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один із цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування.

Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим керівництвом молодшого пастора, міс Кас та міс Секбат. Правда, навкруги відчувався якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, яким, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці. Такий же успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий оргáн, що наповнював повітря нестерпним духом мастила й не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив циліндри ще й барвистими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно поношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до «Карети й коней». Разом з іншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що він дивився йому вслід, аж доки із щітки не затік у рукав крейдяний розчин.

За свідченням власника тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідав містер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввійти в будинок. Нарешті він піднявся сходами і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, відчинив двері вітальні. Містер Гакстер чув голоси з кімнати і з буфету, які гукали невідомому, що він помилився.

– Це приватне помешкання, – сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет. За кілька хвилин він показався знову, задоволено витираючи долонею губи, що здалося містерові Гакстеру вдаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись навкруги, а потім містер Гакстер помітив, що він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, вийняв коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожні погляди, які він раз у раз кидав на вікно, ніяк не узгоджувалися з тією байдужістю.

Усе це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого спонукала його й далі вести спостереження.

Раптом невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій – три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рота, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. «Держи злодія!» – гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Попереду він бачив прапори, гуляли люди, але ніхто не кинувся на Гакстерів крик.

– Держи злодія! – відважно переслідуючи втікача, гукнув він іще раз. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось незриме вхопило його за підборіддя, і він з неймовірною швидкістю злетів у повітрі. Не встиг він отямитись, як уже лежав на землі. Світ, здавалося, розсипався мільйоном іскор, і йому стало байдуже до того, що було далі.

XI. В заїзді «Карета й коні»

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутися назад до того моменту, коли містер Гакстер побачив із свого вікна містера Марвела.