Невидимець. Машина часу

Незнайомець, зайшовши у маленьку вітальню заїзду о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не наважувався туди наближатись.

Весь цей час Незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.

– Буде він у мене пам’ятати «геть к бісу», – бурмотіла місіс Гол.

Чутка про нічне пограбування вікарія вже встигла облетіти місто, і люди зіставляли ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не наважувався йти. Що робив Незнайомець – було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті, двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.

Юрба наляканих, але цікавих людей все більшала. Надійшла місіс Гакстер. Долучилося ще декілька хлопців у чорних куртках та пікейних краватках – було ж саме свято – і почали недоладно розпитувати. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Хоч він не міг анічогісінько побачити, проте вдавав, ніби щось розгледів; і до нього приєдналися ще кілька молодих айпінгців.

Погода того дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд десь дванадцять лотків і тир для стрільби, а на траві біля кузні – три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами – в білих фартухах і модних капелюшках з великими перами. Оджер із шинку «Червона лань» і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, натягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, – ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.

А у вітальні, куди проходив тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, пріючи у своїх пов’язках, розглядав крізь скло окулярів папери, дзвенів брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля каміна лежало скло кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв їдкий запах хлору. Ось і все, що було відомо з розмов і з того, що побачили допитливі, увійшовши до вітальні.

Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.

– Місіс Гол! – гукнув він.

Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.

Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.

– Ви просите подати вам рахунок, сер? – спитала вона.

– Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти й не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?

– А чому ви не сплатили мій рахунок? – відповіла місіс Гол. – Ось що хочеться мені знати.

– Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...

– А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п’ять днів не сплачуєте рахунок.

Незнайомець вилаявся – коротко, але цілком виразно.

– Ви там не надто! – почулося з буфету.

– І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі, – сказала місіс Гол.

Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова підтвердили це.

– Послухайте, моя мила... – почав Незнайомець.

– Я вам не «мила»! – огризнулася місіс Гол.

– Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.

– Знаємо ми такі перекази! – сказала місіс Гол.

– Але ж у кишені в мене...

– Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.

– А тепер я знайшов ще трохи.

– О! – скрикнув хтось із буфету.

– Цікаво, де ви їх знайшли? – зауважила місіс Гол.

Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.

– Що ви цим хочете сказати? – спитав він.

– Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, – відповіла місіс Гол. – І перш ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як так сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати...

Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!» з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.

– Ви не розумієте, хто я і що я таке? – сказав він. – Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!

Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина обличчя, зазяяла чорна порожнеча.

– Нате! – сказав Незнайомець.

Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс – рожевий, блискучий ніс Незнайомця – покотився по підлозі.

Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюха і шарпливим жестом зірвав із себе перуку та бинти. Спершу вони не піддавались його зусиллям. Усі завмерли в жахливому передчутті. «О Боже!» – скрикнув хтось. Бинти й перука полетіли на підлогу.

Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Охоплена жахом місіс Гол стояла, розкривши рота, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Усі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно – шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах... але – нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище... не було нічого, зовсім нічого видимого!

Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду «Карета і коні» прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину. І всі, хто був у той час на вулиці – продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартухах, – кинулися бігти до заїзду. За короткий проміжок часу перед будинком місіс Гол зібралась юрба – людей із сорок. Їх все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька людей підтримували місіс Гол, що була майже без пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горлатого очевидця.

– Перевертень!

– Що ж він накоїв?

– Невже поранив служницю?

– Здається, кинувся на неї з ножем!

– Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!

– Нісенітниця! Це – просто якийсь фокус!

– Тільки-но поскидав свої бинти...

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.

– Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так, наче вдивлявся в щось. Це було щойно. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі...