Невидимець. Машина часу
Невидимець. Машина часу читать книгу онлайн
Герберт Джордж Веллс (1866-1946) – англійський письменник, публіцист, класик наукової фантастики. Перейнявши традицію свого попередника Жуля Верна і часто перегукуючись із ним, він продовжив захопливу розвідку майбутнього. «Машина часу» (1895) стала першим науково-фантастичним романом письменника. У цьому творі геніальний винахідник уможливлює мандрівки людини у часі й просторі. За десять років до Ейнштейна Веллс назвав реальність чотиривимірною. Паралельні світи, антигравітація, прискорювач темпу життя також вперше з’явилися у текстах фантаста-експериментатора, як і люди на Місяці. У романі «Невидимець» (1897) вчений Гриффін, після тривалих наукових досліджень, відкрив таємницю перетворення людини в невидимця. Ставши невидимим, герой здобуває необмежену владу над людьми, що він і намагається використати лише для своїх інтересів. Непомітно для себе чоловік перетворюється на злочинця, а потім і на жертву, що мусить боротися за виживання.
Для широкого кола читачів.
В оформленні обкладинки використана картина Рене Магрітта (Rene Magritte. The happy donor, 1966).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Ззаду сталося якесь заворушення, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.
Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні дані.
– З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую, – заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
– Констеблю, – сказав він, – виконуйте ваш обов’язок. Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним – Гол, останнім – Воджерс.
У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій – шматок сиру.
– Це він, – посвідчив Гол.
– А то що за витівки? – пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.
– Ви – надзвичайно дивний постоялець, сер, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов’язок – це обов’язок.
– Не підходьте! – гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.
Він кинув хліб і сир, а містер Гол ледве встиг прибрати зі столу ніж. Ліва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по гомілці так, що він аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, так би мовити, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомцю, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів убік, і вони покотилися на підлогу.
– За ноги його, – крізь зуби промимрив Джеферс.
Містер Гол, узявшись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та віддербріджським візником, які з’явилися на підмогу слузі закону й порядку. У ту ж таки мить з шифоньєра полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдким запахом.
– Здаюся! – закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безрукий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. – Це ні до чого, – сказав він, неначе схлипнувши.
Найдивніша то була у світі річ – чути голос, який виходив з порожнечі, але мешканці Сассексу, може, найбільші мате- ріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару кайданків і... аж очі витріщив.
– Еге! – сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайність ситуації. – До дідька! Я бачу, що скоро й кайданки будуть не потрібні. Незнайомець провів рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалося, він щось робить зі своїми шкарпетками та взуттям.
– Дозвольте, – раптом зауважив Гакстер, – та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його коміра й костюма. Я міг би встромити руку...
Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на півдо-розі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад.
– Я просив би вас не тикати пальцями мені в очі! – мовив злостивим тоном голос із повітря. – Я ж тут увесь – з руками, ногами й рештою тіла, тільки Невидимець. Це дуже незручно, та нічого не вдієш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпінзький йолоп тикав пальцями мені в обличчя?
Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.
Тим часом у кімнату понаходили ще люди, і вона була повнісінька.
– Невидимець! – сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця. – Та де ж таке чувано?
– Воно, може, й дивно, але це – не злочин. Я не розумію, чого накинувся на мене полісмен...
– А! То вже річ зовсім інша, – сказав Джеферс. – Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я отримав наказ і діяв згідно із законом. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через підозру в крадіжці. Сьогодні вночі тут в одному будинку вкрали гроші.
– Ну то й що?
– І деякі обставини вказують...
– Безглуздя! – крикнув Невидимець.
– Сподіваюся, що так, сер. Але я отримав наказ...
– Гаразд, – сказав незнайомець. – Я піду. Я піду з вами. Тільки без кайданків!
– Такий порядок, – пояснив Джеферс.
– Ніяких кайданків! – уперся незнайомець.
– Вибачте... – почав був Джеферс.
Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.
– Стій! Стій! – крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йде. Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.
– Держіть його! – крикнув Джеферс. – Як тільки він роздягнеться...
– Держіть його! – зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, – єдине, що залишилось іще видиме на незнайомцеві.
Рукав сорочки вдало зацідив в обличчя Голу, і це припинило його рішучий наступ, а потім штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукави підвелись угору і почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана в щелепу і зараз же своїм кийком з усієї сили люто вперіщив по маківці Тедді Генфрі.
– Обережно! – гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. – Держіть його! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!
Зчинилася справжня тиснява. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс завдяки страшному ударові в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й чкурнув надвір. Інші зараз же кинулися слідом за ним і за якусь хвилину збилися всі в кутку біля дверей. Удари ж не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером, і заважало обом вийти. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бійкою людей викотився в коридор.
– Я впіймав його! – задихаючись, прохрипів Джеферс. Борючись із невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице його налилося кров’ю, жили набрякли.
Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу східцями на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім ураз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розчепив пальці.
Розляглись несамовиті крики: «Держи його!», «Невидимець!» Якийсь парубок, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жінка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скімлячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.
Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка, яка розвіялася по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Тільки Джеферс, зігнувши коліна, нерухомо лежав горілиць біля сходів заїзду.
VIII. Під час утечі
Розділ восьмий – надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд з ним хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися і, нарешті, зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Аддердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.