Невидимець. Машина часу

– Якщо ти знову спробуєш втекти, – сказав Голос, – якщо ти ще раз насмілишся...

– О Боже! – зітхнув містер Марвел. – Усі мої плечі в синцях.

– ...то, слово честі, я тебе вб’ю, – закінчив Голос.

– Та я ж і не пробував тікати, – запевняв Марвел, мало не плачучи. – Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.

– Дістанеться ще більше, коли не будеш слухатись, – пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

– Досить того, що ці несусвітні дурні довідалися про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. Їхнє щастя, що порозбігались та поховались. А то б... Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?

– А мені що робити? – пробурмотів Марвел.

– Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожен буде насторожі...

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.

– Ну, йди, йди! – звелів Голос.

Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.

– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос. – Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш...

– З мене – жалюгідне знаряддя, – поправив Марвел.

– Правду кажеш.

– Гірше ледве чи змогли б ви знайти, – сказав Марвел. – Я слабосилий, – додав він, помовчавши. – Я зовсім слабосилий, – повторив він.

– Справді?

– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.

– Ну?

– Для таких штук мені бракує сил і духу.

– Нічого, духу я тобі додам.

– Краще вже не треба. Я, бачте, не хотів би попсувати ваші плани... Але, може... А раптом я злякаюсь абощо...

– Гляди-но мені, спробуй лише, – зі спокійною твердістю мовив Голос.

– Краще вже вмерти... – сказав Марвел. – І це ж несправедливо... ви повинні згодитися. Маю ж я право...

– Марш! – наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

– Страшенно важко! – сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатися до інших заходів.

– І що я матиму за це? – спитав він страшенно ображеним тоном.

– Заткни пельку, – з несподіваною силою гаркнув Голос. – Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як належить. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.

– Кажу ж вам, сер, я – непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, – сказав Невидимець. – Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках з’явилася квадратна дзвіниця сільської церкви.

– Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, – сказав Голос. – Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

– Я знаю, – зітхнув містер Марвел. – Усе це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла зі своєю ношею сільською вулицею повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.

XIV. У Порт-Стоу

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він засунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений, і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили кишенями.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

– Гарний день, – сказав матрос.

Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

– Дуже, – підтвердив він.

– Погода саме на цю пору року, – провадив матрос незаперечним тоном.

– Цілком, – погодився містер Марвел.

Матрос вийняв зубочистку і, перепросивши сусіда, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялися запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулися до теми, яка цупко полонила його уяву.

– Книжки? – зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

– Еге ж, – сказав він. – Еге ж, – книжки.

– У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, – сказав матрос.

– Звісно, – відповів містер Марвел.

– Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках, – сказав матрос.

– Ваша правда, – сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співрозмовника, а тоді озирнувся.

– Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, – провадив матрос далі.

– Буває.

– Ось у цій газеті... – сказав матрос.

– А! – відповів містер Марвел.

– Є... – матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. – Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривився, почухав собі щоку і відчув, що вуха в нього червоніють.

– Ну, а що вони ще пишуть? – насилу спромігся він. – І де це: в Австралії чи в Америці?

– Ні там, ні там, – відказав матрос. – Тут.

– Боже! – здригнувся містер Марвел.

– Коли я кажу «тут», – на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, – то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

– Невидима людина! – повторив містер Марвел. – І що ж вона робить?

– Усе, – відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: – Усяке неподобство.

– Я вже чотири дні не бачив газет, – сказав Марвел.

– З’явився він уперше в Айпінзі.

– Ну?

– Відтіля й почав. А звідки він узявся – цього нібито ніхто не знає. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпінзі». І в газеті сказано, що все це чиста правда!

– О Боже! – вигукнув містер Марвел.

– Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно... Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді «Карета й коні», і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.

– О Боже! – сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова, досить дивна думка. – Надзвичайно чудна історія, – зауважив він.

– Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що...

– Оце й усе, що він зробив? – спитав Марвел, силкуючись мати невимушений вигляд.

– А хіба цього мало?

– А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?

– Зник, та й усе, – відповів матрос. – Вам що, цього не досить?

– Цілком досить.

– Ще б пак, – сказав матрос. – Як на мене, то досить.

– А спільників у нього не було? Про це не пишуть? – збентежено запитав містер Марвел.

– Хіба вам мало одного такого? – спитав матрос. – Ні, хвалити Бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі: