Невидимець. Машина часу

IX. Містер Томас Марвел

Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за ґудзики в найкритичніших місцях його одяганки, – тільки свідчило, що він затятий парубок.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапливим поглядом – містер Томас Марвел усе робив неквапливо – він приглядався до пари черевиків, які збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день був чудовий, і нагальної роботи він не мав, тому і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

– І все ж таки це черевики, – сказав Голос.

– Подаровані черевики, – відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. – І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

– Гм! – озвався Голос.

– Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, так би мовити, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І – чи повірите? – в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

– Паскудне графство! І люди препогані, – промовив Голос.

– Правда ж? – сказав містер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співрозмовника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч – і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела з’явився глибокий подив.

– Де ви? – спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку. – Що це я, п’яний? – пробурмотів містер Томас Марвел. – Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якась чортівня...

– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.

– Годі вже вам фокуси виробляти! – крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!

– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.

– Зараз ви хвилюватиметесь, – пригрозив містер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас... А, може, ви поховані? – спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

– Пі-у-їт! – цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

– Теж мені пі-у-їт, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

– Не доведи Господи! – сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. – То я випив. Так я й думав.

– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.

– О-о! – протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотів він.

– Звичайно, чули.

– От знову! – вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.

– Це вже я збожеволів... – сказав містер Томас Марвел. – Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це – привид.

– Ні те і ні те, – мовив Голос. – Слухай.

– От бевзь, – сказав містер Марвел.

– Та стривай же! – Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

– Ну? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

– То ти думаєш, що це примарилось?

– А то ж як? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Гаразд, – з полегкістю мовив Голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

– Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши прямо біля плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

– Ну, – промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою волоцюги, – то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив відчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

– Якщо ти ще будеш пручатися, – попередив Голос, – я дам тобі цим камінцем по голові.

– Чудово, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.

– Верзіть собі казна-що, – відповів містер Марвел, кривлячись від болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

– От і добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?

– Я – невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

– Та де ж ви? – перебив його містер Марвел.

– Тут. За кілька кроків від тебе.

– Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви – просто повітря. Я – не якийсь неук!

– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.

– Що? У вас так-таки нічого нема? Може, ви – тільки порожній голос, га?

– Та ні, я – такий самий, як і всяка людина, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я – невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

– Значить, ви таки справжній?

– Ну звісно, справжній.

– Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, – попросив Марвел. – Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялися по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

– Оце маєш! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.