Невидимець. Машина часу

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

– Чи я не божевільний? – уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет. – Хіба в мене вигляд хворого на голову?

– Що трапилося? – спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.

– Той суб’єкт із готелю...

– Ну?

– Дайте мені випити чогось, – попросив лікар і сів.

І тільки випивши склянку дешевого хересу – єдиного напою, який визнавав вікарій, – Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.

– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав він, – і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так», – каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь – пляшки, хімікати, терези, пробірки на підставках і запах... вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» – питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» – «О!» – кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив – щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.

– Ну й що?

– А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, – носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» – скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

– Ну й що?

– Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» – і запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаєте цим порожнім рукавом?» – «Порожнім рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнім». – «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він встав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» – питає. «Звичайно», – відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж, – кажу відкашлюючись, – там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно – ось так – простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів... Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав... І тоді...

– Ну й що?

– Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

– Але ж там не було нічого! – майже істерично вигукнув Кас. – Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати...

Кас умовк. Сумнівів не було – лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.

– І коли я вдарив його по рукаві, – вів далі Кас, – враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.

– Надзвичайна історія, – сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. – Справді, надзвичайна історія, – з притиском повторив він.

V. Крадіжка у будинку вікарія

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо, головним чином, від нього самого та його дружини. Трапилося це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася – їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, вбрав жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на майданчик біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була, – і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу висунули, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим обличчям, повільно сповзала вниз сходами. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження – два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.

– Здавайся! – люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті нікого не було.

І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс Бантінг відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою. Далі місіс Бантінг уважно заглянула в кошик для паперів, а містер Бантінг відкрив ящик для вугілля. Нарешті вони зупинились і здивовано перезирнулися.

– Можу заприсягтися... – почав містер Бантінг. – А свічка! – скрикнула місіс Бантінг.

– Хто засвітив свічку?

– А шухляда! – сказав містер Бантінг. – Та й гроші ж зникли!

Місіс Бантінг квапливо підійшла до дверей.

– З усіх незвичайних випадків...

В коридорі почулося голосне чхання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні.

– Принеси свічку! – сказав містер Бантінг і рушив уперед. Обоє чули, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Заглянувши в кухню, вони побачили, що двері запасного входу розчиняються, і в передсвітанкових сутінках видніється темна зелень саду. Містер Бантінг був певний, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, якусь хвилину стояли відкритими, а тоді з грюкотом зачинилися. Від цього свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перш ніж вони ввійшли в кухню.