Десятий учень. Книга 1 (СИ)

-- Ну, добре, ходімо далі. — заспокоївся Мозус.

Невдовзі, і решта мандрівників, відчули свіже повітря, яке надходило звідкілясь попереду. Друзі побачили світлу пляму отвору, і кинулися до нього, опереджаючи одне одного. Кляті шорхи ішли за ними по п’ятах, Крістур без зупину розмахував своїм мечем, не даючи їм наблизитись. Капер , випустив у темряву кілька стріл, почувся вереск преслідувачив, потім , якесь вовтузіння. Мабуть підземляни, спочатку вирішили розібратися , зі своїми пораненими. Це мандрівникам, дало трохи часу. Підійшовши до виходу, Мозус обережно вистромив голову, щоб розібратися, що коїться на зовні і одразу відчув на обличчі вологу, розпочався дощ. Він вискочив з ями, за ним Плато і Карол, до них наближалося кілька потвор, вони спішили до свого лігва, поки не почалася злива, а друзі стояли в них на дорозі. Знову почалася бійка. Чоловіки через силу стримували наступ шорхів, що злазили з усіх боків, тікаючи від негоди.

-- Теймур казав, що дощ, нам допоможе, а вийшло навпаки. — прокричав Плато.-- Треба швидше відходити від нори, бо скоро, ми вже не в силі будемо відбиватися.

Ставши у коло, спина до спини, закривши собою Мілину, друзі почали відступ. Сталось так, як сказав Плато, з ними в бій вступали лише ті шорхи, що траплялися їм на шляху, інші ж тікали до нори. Дощ ставав все сильнішим і це давало надію на порятунок. Мандрівники все далі і далі відходили від храму Норка. Земля під ногами розкисла і перетворилася на липку ковзанку. Іти було важко. Коли здавалося, що вся небезпека вже позаду, Івер , раптом посковзнувся і впав на розкислу дорогу. Тієї ж миті, невідома звідки, біля нього , з’явився підземлянин. Чи то він був дуже голодним, і не хотів відпускати свою здобич, чи то сам сприйняв падіння Івера , як напад, але тієї самої хвилини, як хлопець торкнувся землі, страшна лапа упала йому на горло. Крістур, спізнився лише на мить, мертве чудовисько впало поряд Івера. Мілена кинулась до хлопця, вона зірвала з себе хустку і притисла нею рану. Івер їй посміхнувся і хотів щось промовити, але замість слів , з рота полилась кров. Друзі оточили хлопця, він обвів їх усіх поглядом, потім закрив очі і затих. Карол стояв поряд з Міленою, він розгублено дивився на мертвого товариша і стискав в руці пляшечку з зіллям, що йому дав Лісовик, по його щоках котилися гіркі сльози. Почалась злива, вона швидко змивала залишки крові з мертвого тіла.

-- Що будемо робити? Покинути тут, ми його , не маємо права, а придати вогню, змоги. — ледь чутно , обізвався Карол.

-- Ти, правий, хлопче. – підтримав його , Мозус. — Та , нести з собою його тіло, у нас не вистачить сил. Зробимо так, як роблять це , каурданці, прикидаємо тіло камінням.

-- Але ж шорхи, його відкопають. — не погодився з ним Карол.

-- Будемо мати надію, що ні. Поки іде дощ, підземляни на поверхню не сунуться, а там , може чаклуни все і вирішать.

Тіло бідного хлопця, віднесли подалі від нори і заклали грудою каменю. Карол згадав Іверову матір, як бідна жінка не хотіла відпускати свого сина, біль і туга за товаришем , розривали його серце. Та і всі інші, почувалися не краще. Та що поробиш, треба було іти далі.

Глиниста земля, розкисла так, що мандрівники провалювалися в неї по кісточки ніг. Пудовими гирями, грязюка, висіла на взутті. Найменший пагорб, ставав справжньою перепоною, на шляху. Доводилось дертись, майже рачки. Карол підтримував Мілину, від утоми вона просто падала з ніг. Та най гірше, було Шутімові. На зріст як дитина, на неоковитих ніжках, він весь час перечіпався і падав, і був наче зліплений з грязюки, бо навіть такий сильний дощ, що йшов, не встигав її з нього змивати. Хоч як не було важко на душі, Теймур не втримався, щоб над ним не пожартувати:

-- Тебе, Шутіме і шорхи зараз не зачеплять, подумають, що рухається купа лайна.

Шутім сердито засопів, але змовчав, бо не знайшов слів, якими відповісти образнику. Знову запанувала тиша. Трохи розвиднилось, мабуть зійшло сонце, але за товстим шаром хмар, його не було видно.

У замкові чаклуна, кипіла робота, гори книг були перечитані і вивчені, десятки заклять були вимовлені для виконання завдання, що перед своїми учнями, поставив Орнагул. Ос з’явилися перші результати, але отримавши їх, маги зрозуміли, що від них майже нічого не залежить. Сила людських почуттів, ніколи не поступиться чаклунській. Віра, надія і любов, три складових, які не в силі здолати магія. Орнагул , знов стояв над тацею зі срібним порошком:

-- Він, пройшов перше випробування і зовсім близько від нас, але, ще треба провірити силу його кохання, якщо воно не справжнє, тут, ми їм ні чим не допоможемо…

По обіді, піднявся сильний вітер, дощ продовжував лити як з відра, та все ж , хмари швидше побігли по небу, це дало надію , що негода скоро скінчиться.

-- Я, не можу більше іти. — простогнала Мілена. — Давайте трохи перепочинемо.

-- Дівчина права. Всім потрібно відпочити. Знесилені, ми нічого не варті. Година сну, нам поверне силу. — підтримав , її , Мозус.

-- Але де знайти притулок? Знову лізти в нору підземлян? – спитав Теймур. — Навколо ж гола рівнина.

-- А , ось так і відпочинемо. Сядемо на голу землю і спробуємо поспати. — підтвердив свої слова Мозус. — Все одно, ми мокрі до нитки.

-- Ну , знаєте…-- хотів було знову заперечити хлопець, та не встиг.

Мілена і Карол сіли, просто там де стояли, всі інші наслідували їхній приклад. Теймур подивився на своїх товаришів, махнув рукою і всівся на землю. Мандрівники попритулялися один до одного, щоб зігрітися і невдовзі вже спали. Безсонна ніч, нервова напруга і втома, дались в знаки. Багато часу пройшло чи ні, невідомо. Та Шутім , прокинувся від того, що йому в обличчя, хлюпнула рідка грязюка, він стер її рукою, і відкрив очі. Перед ним гарцював кінь, з під його копит у всі боки і розліталися бризки . Коротун вскочив на ноги і побачив, що навколо нього і його товаришів, кружляє кілька, вершників , озброєних списами і довгими мечами, з міцної блискучої сталі. Проти цього озброєння, їхні короткі мечі, здавалися іграшковими. Мандрівники розуміли, давати відсіч було марно.

-- З вогню, та в полум’я. — прошепотів Крістур. — Та, що ж це, діється? І коли, це все, скінчиться?Що робитимемо, друзі?

Відповіді, йому ніхто не дав. Зате пролунав голос ватажка, верхових:

-- Віддайте зброю, та ідіть з нами. Якщо, звісно хочете жити, а ні, ми вас всіх тут і положимо, крім, звісно цієї кралечки, вона нам ще знадобиться. Правда ж , друзі. — звернувся він, до своїх вояк.

У відповідь, пролунав гучний регіт.

-- Ану, дівко, іди до мене, на коня. — наказав ватажок, Мілені.

Карол закрив її собою, але повітрям в злетів довгий меч і ледь не опустився на хлопця, та дівчина закричала і вискочила на перед.

-- Не треба, я поїду з вами.

-- От і добре, розумнице. — похвалив її ватажок і простяг Мілі , руку.

Та , взялась за неї і за мить вже сиділа позад нападника. Мандрівників погнали у перед, їхня зброя перейшла до бандитів, лише Карол встиг сховати свого ножа в чобіт, але що вартий один кинджал , проти десятка озброєних чоловіків.

-- Кароле? На цей випадок, твій чаклун, не дав ніякого зілля?— єхидно спитав, вугляр.

-- Ні, тільки сказав, що в таких випадках, дуже балакучим відрізають язики. — грубо відповів хлопчина.

-- Не сваріться , хоч зараз. Не до цього. — обірвав, пошепки їхню розмову, Плато. — Може крім розбрату, у вас є якісь інші плани? Бо в моїй голові, порожньо як в старій діжці.

Обидва хлопці здвигнули плечима, вони не мали що відповісти товаришеві, але надалі йшли мовчки і не сварилися. Під вечір. хмари розвіялися. Сонце вже майже сіло, тому на дворі, ані трохи не розвиднилося. Полонених, пригнали до якогось селища, будівлі тут були цілі, вулицями ходили місцеві жителі, та побачивши вершників, намагалися швидше сховатися.

Мандрівників закрили в сараї, на важкі дерев’яні двері, ліг залізний засув. Мілена залишилася з розбійниками.

-- Знаєте, друзі,-- обізвався, Крістур. — Я, спочатку вважав, що на тому хуторі, де була вбита родина, похазяйнували жриці Норка, та це на них не було схоже, адже їм потрібні були жертвоприношення, а вони покинули тіла…