Чорнильна смерть

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильна смерть

Присвячую Рольфові, бо вихід заміж за Дастфінґера все-таки був найкращою річчю у світі.

Присвячую Ілен, що все пізнає через утрату і завжди була поряд, щоб розуміти і стишувати біль.

Присвячую Ендрю, Енґі, Антонії, Кемові, Джеймсу, Кароліні, Феліксу, Мікі і, останнє, але, безперечно, істотне, Ліонелу та Оліверові, що давали так багато світла, тепла і приязні в похмурі дні.

Присвячую й місту янгола (Лос-Анджелесові), що живило мене красою, незайманою природою й почуттям, яке надихнуло мене створити Чорнильний світ.

Нічого, крім собаки і аркуша паперу

Місяць осяяв халат Елінор, її нічну сорочку, босі ноги й собаку, що вмостився їй біля ніг. Орфеїв пес. Як він дивиться на неї своїми завжди сумовитими очима. Немов запитує, чому в ім’я всіх збудливих запахів у світі вона сидить серед ночі в бібліотеці серед мовчазних книжок і просто задивилася в простір перед собою.

— Справді, чому? — запитала Елінор серед тиші. — Бо не можу заснути, чуєш, дурна тварюко! — Проте почухала йому голову. «Ну, Елінор, ти вже зайшла задалеко! — подумала вона, насилу підводячись зі стільця. — Марнуєш ночі на балачки з собакою. Дарма що не терпиш собак, а цього й поготів, бо кожним своїм хеканням він тобі нагадує про свого огидного господаря!»

Так, вона не вигнала собаку, попри прикрі спогади, які він пробуджував, лишила й стілець, хоча на ньому сиділа сорока. Мортола… Як часто, заходячи до тихої бібліотеки, Елінор чула її голос, як часто бачила Мортимера і Резу, що стоять між полиць, або Меґі, що з книжкою на колінах сидить під вікном, а рівні біляві коси ховають їй обличчя… Спогади. Це все, що лишилося. Але вони не менш недосяжні, ніж образи, породжені книжками. А що лишиться, якщо вона втратить і спогади? Тоді вона остаточно зостанеться сама — зі спокоєм і порожнечею в серці. І огидним собакою.

У блідому місячному сяйві ноги Елінор видавалися дуже старими. «Місяцю ясний! — подумала вона, поворушивши пальцями ніг. — Скільки є переказів про твою магічну силу! І все неправда». Її голова була вщерть наповнена надрукованою брехнею. Щоразу, коли Елінор дивилася на місяць, її очі затуманювала вуаль, зіткана з літер. Чи можна бодай коли-небудь стерти в мозку та серці всі слова і принаймні раз поглянути на світ власними очима?!

«Господи, Елінор, ти знову в чудовому настрої! — подумала вона, постукуючи пучками по скляних дверцятах шафи, де зберігалося все, що лишилося їй від Орфея, крім собаки. — Ти купаєшся в жалощах до себе, так само, як цей дурний пес бовтається в кожній калюжі».

Аркуш, що лежав за склом, видавався непоказним, звичайнісінький аркуш розлінованого паперу, густо списаний блакитним чорнилом. Годі порівняти його з розкішними ілюстрованими томівками, що лежали в інших шафах, дарма що в кожній літері можна було добачити, як пишався собою Орфей. «Сподіваюся, вогненні ельфи випалили йому самовдоволений усміх на вустах! — подумала Елінор, відчиняючи шафу. — Сподіваюся, панцерні солдати вже проткнули його списами, або ще краще: він поволі, мало-помалу здихає з голоду в непрохідній хащі». Елінор не вперше малювала у своїй уяві жалюгідний кінець Орфея в Чорнильному світі. Тільки ці уявні картини давали розраду її самотньому серцеві.

Папір уже пожовк. Дешевий папір. Але й це ще не все. Слова на ньому майже годі було прочитати, бо вони відправили свого автора в інший світ, і то просто на очах в Елінор. Поряд з аркушем лежали три фотографії: одна Меґі і два знімки Рези, на першому вона ще дитина, а на другому, знятому кілька місяців тому, вона була з Мортимером. Вони сміялися і аж світилися щастям. Не минало й ночі, щоб Елінор не розглядала ті фото. Сльози принаймні вже не набігали їй на очі, але й далі лилися в її серці. Солоні сльози. Здається, вона вже дійшла краю. Моторошне чуття.

Утрачені.

Меґі.

Реза.

Мортимер.

Уже майже три місяці, як вони зникли. А Меґі навіть раніше на кілька днів…

Собака потягся і, ще сонний, підійшов до Елінор. Ткнувся носом у кишеню її халата, впевнений, що там завжди є кілька собачих печив.

— Еге ж, мій хороший, — пробурмотіла вона, тицяючи собаці в носа пахучий сухарик. — Де ховається твій господар, га? — Елінор підсунула собаці під ніс аркуш паперу, і дурна тварина обнюхала його, ніби справді за літерами могла винюшити Орфея.

Елінор придивилася до слів і мимоволі прошепотіла: «На вуличках Омбри…» Як часто в останні тижні вона цілі ночі сиділа серед книжок, що вже нічого не означали для неї, відколи вона знову лишилася з ними самотня. Книжки тепер мовчали, немов знали, що Елінор миттю обміняла б їх усі на трьох людей, яких вона втратила. Втратила в книжці.

— Хай йому біс, я навчуся! — У її голосі відчувалася впертість, мов у малої дитини. — Я навчуся читати книжки так, щоб вони й мене проковтнули, атож, я навчуся!

Собака глянув на Елінор, немов повірив кожному її слову, але сама вона не вірила жодному. Ні. Її вуста не чарівні. Навіть якби Елінор вправлялася кільканадцять років, а то й довше, — слова, коли вона вимовляла їх, не звучали. Слова не співали, були не такі мелодійні, як у Меґі чи Мортимера або в тричі проклятого Орфея. Дарма що все своє життя вона щиро любила їх.

Аркуш затремтів у пальцях Елінор, вона плакала. Атож, сльози набігли знову, хоча вона довго стримувала всі сльози у своєму серці. Воно просто наповнилось ущерть. Елінор так гучно хлипала, що пес із переляку аж зіщулився. Як безглуздо, що з очей вибігає вода, тоді як сумує серце. У книжках трагічні героїні здебільшого були з біса гарні. І ніде жодного слова про набряклі очі й червоний ніс. «А коли я заводжу, мені завжди ніс червоніє, — думала Елінор. — Мабуть, саме тому я не потрапила до жодної книжки».

— Елінор!

Вона обернулась і квапливо стерла сльози з обличчя. У дверях стояв Даріус у завеликому для нього халаті — її подарунку на його останній день народження.