Чорнильна смерть

— Що? — озвалася Елінор. «Де та хусточка завжди дівається?» Засопівши, витягла її з рукава й висякалася. — Даріусе, три місяці, вже три місяці їх немає! Хіба це не причина для плачу? Аякже. Не дивись на мене так жалісливо своїми совиними очима. Байдуже, скільки книжок ми купимо, — вона махнула простертою рукою на забиті книжками полиці, — байдуже, скільки придбаємо на аукціонах, обміняємо, вкрадемо, жодна з них не розповість мені того, що я прагну дізнатися! Тисячі сторінок — і на жодній немає ані слова про тих, про кого я хочу почути. Хіба мені цікаві решта слів? Я хочу знати тільки те, що діється з ними! Як почувається Меґі? Що сталося з Резою і Мортимером? Чи вони щасливі, Даріусе? Чи ще живі? Чи побачу я їх знову коли-небудь?

Даріус обводив очима книжки, неначе котрась із них містила приховану відповідь. Але мовчав, як і всі надруковані сторінки.

— Я нагрію тобі молока з медом, — сказав він нарешті й подався на кухню.

Елінор знову лишилася на самоті з книжками, місячним сяйвом і огидним Орфеєвим псом.

Просто село

Між дерев уже затанцювали феї — зграйка крихітних блакитних істот. Їхні крильця ловили зоряне сяйво, і Мо бачив, як Чорний Принц занепокоєно поглядає на небо. Воно було темне й майже не відрізнялося від навколишніх пагорбів, але фей годі було одурити. Такої холодної ночі тільки недалекий світанок міг виманити їх із гнізд, а село, врожай якого прагнули врятувати нині розбійники, містилося небезпечно близько від Омбри. Тільки-но розвидниться, розбійники будуть змушені піти геть.

Кільканадцять злиденних хатин, кілька неродючих, кам’янистих нив і мур, що навряд чи злякав би навіть дитину, не кажучи про солдатів, — оце й усе. Село, як і багато інших. Тридцятеро жінок, жодного чоловіка і понад три десятки дітей-безбатченків. У сусідньому селі солдати нового намісника два дні тому забрали майже весь урожай. Розбійники прийшли туди запізно. А тут таки можна щось урятувати. Кілька годин поспіль вони копали ями й показували жінкам, як треба ховати під землю худобу й харчі.

Здоровань приніс останній мішок похапцем викопаної картоплі. Його грубе обличчя почервоніло від напруги. Воно завжди червоніло отак, коли він бився або був напідпитку. Разом з Мо він опустив мішок у криївку, викопану одразу за нивами. Ропухи на довколишніх пагорбах кректали так гучно, що здавалося, ніби вони приманюють день, і Мо прикрив вхід до криївки переплетеним гіллям, яке мало захистити підземну комору від солдатів і збирачів податків. Вартові поміж хатин занепокоїлися. Вони теж побачили фей. Атож, розбійникам пора йти геть, повертатися до лісу, де завжди можна сховатися, дарма що новий намісник наказує прочісувати пагорби дедалі більшій кількості патрулів. Миршавець — отак його прозвали омбрійські вдови, і це ім’я досконало пасувало худезному своякові Змієголова. Але пожадливість, із якою він забирав убоге майно своїх підданих, була невситима.

Мо витер рукою чоло. Господи, він утомився. Вже кілька днів він майже не спав. Просто є надто багато сіл, де ще можна випередити солдатів.

— Ти якийсь виснажений, — тільки-но вчора сказала йому Реза, прокинувшись поряд із ним і не здогадуючись, що він ліг до неї аж коли надворі вже засіріло. А він розповідав їй про лихі сновиддя і про безсонні години, проведені у праці над книжкою, яку він зшив з її малюнків із зображеннями фей і скляних чоловічків. Навіть сьогодні Мо сподівався, що Реза й Меґі ще спатимуть, коли він повернеться на самотній хутір, куди їх привів Чорний Принц, за годину ходьби на схід від Омбри і дуже далеко від краю, де й досі панував Змієголов, ставши безсмертним завдяки книжці, зшитій Мортимеровими руками.

«Скоро, — думав Мо. — Скоро вона вже не захищатиме його». Але як часто він казав собі ці слова, а Змієголов і далі був безсмертний.

До Мо підступила вагаючись дівчинка. Скільки їй може бути років? Шість? Сім? Давно минула та пора, коли й Меґі була така мала. Збентежившись, дівчинка зупинилася за крок від нього.

З пітьми з’явився Хапало й підійшов до дитини.

— Атож, дивися на нього, — шепнув він малій. — Це й справді він. Сойка. Таких дітей, як ти, він їсть на вечерю!

Хапало полюбляв такі жарти. Мо проковтнув слова, що крутилися йому на язиці. Дівчинка була білява, як і Меґі.

— Не вір жодному його слову! — прошепотів він їй. — Чому ти не спиш, як решта?

Дівчинка глянула на Мо, а потім високо підкотила йому рукав, щоб побачити рубець. Рубець, про який співали в піснях…

Дівчинка аж очі вирячила з подиву й дивилася на Мо з тією сумішшю поваги і страху, яку йому не раз доводилося бачити в очах багатьох людей. Сойка. Дівчинка помчала назад до матері, і Мо випростався. Щоразу, коли груди боліли в тому місці, де його поранила Мортола, йому здавалося, ніби саме там у його тіло нишком проліз цей розбійник, якому Феноліо надав його обличчя й голос. А може, він завжди був його частиною і просто спав, аж поки світ Феноліо розбудив його?

Інколи, коли розбійники приносили в якесь зголодніле село м’ясо або кілька мішків збіжжя, вкраденого в Миршавцевих управителів, до Мо підступали жінки й цілували йому руки.

— Ідіть до Чорного Принца й подякуйте йому, — казав він їм, але Принц тільки сміявся.

— Дістань собі ведмедя, — глузував він, — і тоді тобі дадуть спокій.

У якійсь хатині заплакала дитина. Ніч уже червоніла перед світанком, і до Мо долинув тупіт копит. Вершники, принаймні десяток, можливо, більше. Як швидко навчаються вуха розрізняти звуки, набагато швидше, ніж очі розшифровувати літери. Феї пустилися навтьоки. Жінки зойкнули й побігли до хатин, де спали їхні діти. Рука Мо звичним рухом дістала меч, немов ніколи не робила чогось іншого. То був той самий меч, яким він воював у Сутінковому замку, меч, що колись належав Рудому Лисові.

Посіріло.

А може, те, що солдати завжди приїздять на світанку, свідчить про їхню любов до світанкових барв? Слід сподіватися, вони ще п’яні після одного з незліченних бенкетів свого пана.

Принц махнув рукою, щоб розбійники підійшли до муру, який оточував село, — двох або трьох рядів плаского каміння. Хатини теж навряд чи могли захистити. Ведмідь сопів і стогнав, і ось уже з пітьми виринули вершники, чоловік кільканадцять, із новим гербом Омбри на грудях: василіском на червоному тлі. Звісно, вони не сподівалися натрапити на чоловіків. Заплакані жінки, верескливі діти, проте ніколи жодного чоловіка, та ще озброєного. Спантеличені, вони стримали коней.

Атож, вершники були п’яні. Це добре. В такому разі вони рухатимуться повільніше.

Та вершники вже не вагалися. Вони одразу побачили, що озброєні набагато краще, ніж обдерті розбійники. До того ж мали коней.

Дурноверхі. Вони загинуть, перше ніж зрозуміють, що значення має не тільки зброя.

— Усіх! — хрипко шепнув Хапало Мо. — Сойко, ми повинні вбити їх усіх. Сподіваюся, твоє лагідне серце знає про це. Якщо бодай один повернеться до Омбри, завтра спалять усе село.

Мо тільки кивнув головою. Неначе він сам не знає.

Коні пронизливо заіржали, коли їхні вершники посунули на розбійників, і Мо знову відчув холоднокровність, як і тоді, в Сутінковому замку, коли він убив Басту. Стояв незворушний і холодний, мов паморозь. Він відчував страх тільки перед самим собою. Залунали крики. Почулися стогони. Полилася кров. Гучно і надто вже швидко загупало серце. Удари і зіткнення, меч виходить із чужої плоті, чужа кров бруднить одяг, навколо викривлені ненавистю (чи, може, страхом) обличчя. На щастя, під шоломом побачиш небагато. Часто вони такі юні! Розбиті кінцівки, понівечені люди. Обережно, ззаду! Убитий. Мерщій. Ніхто не повинен утекти.