Чорнильна смерть

Феноліо, як і часто в останні тижні, лежав у ліжку. Чи, може, вже місяці? Байдуже. Він невдоволено поглядав на феїні гнізда над головою. Майже всі були покинуті, крім одного, з якого чулося нескінченне гоготання й хихикання. Гніздо мінилось яскравими барвами, як масна пляма на воді. Орфей! Хай йому біс, таж феї в цьому світі блакитні! Про це можна було прочитати чорним по білому. Що собі уявляє цей телепень, розфарбовуючи їх строкато, наче веселку? Але ж діялися ще гірші речі: строкаті феї, тільки-но десь примостившись, проганяли блакитних фей. Барвисті феї, плямисті кобольди, а десь уже начебто бігають кілька чотирируких скляних чоловічків. Феноліо аж голова заболіла, коли він подумав про це все. Але не минало й години, як до нього знову поверталися ці думки, як він знову запитував себе, що саме зараз пише Орфей у своєму просторому й гарному будинку, де він улаштував такий двір, неначе він найбільше цабе в Омбрі!

Майже щодня Феноліо посилав туди шпигувати Розенкварца, проте аж ніяк не можна було б сказати, що цей скляний чоловічок мав надто великі здібності для такого завдання. Ні, таки ні. Крім того, Феноліо підозрював, що Розенкварц, замість іти до Орфея, з куди більшим бажанням прокрадався на Швацьку вулицю і залицявся там до своїх одноплемінців жіночої статі. «Що ж, Феноліо, — невесело думав він, — ти мав би записати в тупе серце тієї скляної макітри трохи більше усвідомлення обов’язку. На жаль, це не єдиний твій недогляд…»

Феноліо вже схопився за глечик із червоним вином, що стояв коло ліжка, щоб бодай трохи позбутися тягаря такого гнітючого признання, як у слуховому вікні раптом з’явилась невеличка постать, що насилу зводила дух. Ну, нарешті. Кінцівки Розенкварца, загалом блідо-рожеві, стали карміново-червоні. Скляні чоловічки ніколи не пітніють. А червоної барви набирають під час надмірних напружень (звичайно, навіть цю їхню рису визначив сам Феноліо, але тепер, попри все своє бажання, вже не міг би сказати, з якої причини), але чому цей недоумок видерся аж на дах? Що за легковажність із члениками, які розбиваються в друзки, коли ці тупаки падають зі столу?! Ні, скляні чоловічки — безперечно, не ідеальний тип для шпигуна, проте завдяки своїм малим розмірам вони абсолютно непомітні і, дарма що їхні членики тендітні та ламкі, прозорість їхніх тіл робила їх напрочуд придатними для таємної розвідки.

— Ну? Що він пише? Ану розповідай! — Феноліо взяв глечик і босоніж потупав до скляного чоловічка. Розенкварц вимагав наперстка червоного вина як плати за свою шпигунську діяльність, що, як він невтомно наголошував, аж ніяк не належить до класичних завдань скляних чоловічків, і тому її треба винагороджувати додатково. Наперсток вина аж ніяк не становив надто високої платні, як був змушений визнати й сам Феноліо, але досі Розенкварц небагато й розвідав. Крім того, від вина йому робилося зле. Випивши, він лише ставав норовливішим і блював не одну годину.

— Либонь мені можна спершу звести дух, а вже потім рапортувати? — запитав він гострим голосом.

Ось, будь ласка, вже озивається норов. Як швидко він завжди ображається!

— Та вже зводь собі. Хоча говорити, бачу, ти можеш! — Феноліо зняв скляного чоловічка з мотузки, яку прив’язав йому до слухового вікна, щоб той міг спускатися згори, і поніс його до столу, купленого недавно на ярмарку недорогим коштом.

— Отже, ще раз, — проказав він, наливаючи в наперсток вина з глечика. — Що він пише?

Розенкварц ковтнув вина й висякав свого червоного аж синього носа.

— Твоє вино стає щораз гіршим, — заявив він ображеним голосом. — Я мушу вимагати якоїсь іншої винагороди!

Феноліо, розгнівавшись, забрав у нього наперсток.

— Та ти ще ні разу не заслужив його! — гримав він. — Ану признавайся. Ти знову нічого не знайшов, анічогісінько!

— Невже таки нічого? — склав руки на грудях скляний чоловічок.

Збожеволіти можна. І його навіть не візьмеш руками і не потрусиш, бо страшно, що відламається рука, а то й голова відскочить.

Феноліо, спохмурнівши, знову поставив наперсток на стіл. Розенкварц занурив туди палець і облизав його:

— Він знову приписав собі скарб!

— Ще один? Хай йому біс, він витрачає більше грошей, ніж Миршавець! — Феноліо завжди млоїло, що він сам не додумався до такого. А втім… Адже йому знадобився б читець, щоб обернути його слова у дзвінку монету, і він був не певен, чи Меґі або її батько позичать йому свій язик для такої прозаїчної мети. — Гаразд, скарб. А що там іще?

— Ох, він щось пише, але, здається, не дуже задоволений. Чи я вже казав, що на нього тепер працюють два скляні чоловічки? А чотирирукого, яким він уже всюди нахвалявся… — Розенкварц стишив голос, немов ті слова страшно було вимовляти, — він, мабуть, розлютившись, жбурнув об стіну! Про це в Омбрі чув кожен, але ж Орфей добре платить. — Феноліо знехтував докірливий погляд, який кинув на нього скляний чоловічок. — А тепер на нього працює двоє братів — Яшма і Айзенґлянц. Старший поміж них — просто ірод! Він…

— Двоє? Навіщо телепню два скляні чоловічки? Невже він тепер так завзято партачить у моєму сюжеті, що йому не вистачає одного, щоб точити пера? — Феноліо відчував, що від гніву йому аж недобре. Дарма що була й добра звістка: чотирирукий скляний чоловічок попрощався з земним життям. Мабуть, довго до Орфея доходило, що його створіння не варті паперу, з якого він їх створив!

— Гаразд. Що там іще?

Розенкварц мовчав і ображено склав руки на грудях. Йому не подобалося, коли його уривали.

— Господи, та не кривляйся так! — Феноліо присунув вино ближче до Розенкварца. — Про що він пише ще? Про нові екзотичні мисливські трофеї для Миршавця? Рогатих собачок для придворних дам? Чи вирішив, ніби моєму світові бракує крапчастих коротунів?

Розенкварц знову занурив палець у вино.

— Мусиш купити мені нові штани, — твердо заявив він. — Свої я роздер, коли невдало видирався нагору. Крім того, вони поношені. Ти собі можеш тинятись, як тобі заманеться, але я живу серед людей не на те, щоб одягатися гірше, ніж мої родичі в лісі.

Ох, інколи Феноліо кортіло переламати його навпіл.

— Твої штани? Чому мене мають цікавити твої штани? — запитав він скляного чоловічка.

Розенкварц добряче ковтнув з наперстка й пролив собі вино на скляні ноги.

— Це вино — справжній оцет! — нарікав він. — І за оце пійло мене обкидали кістками? І за нього я пробирався крізь голубине лайно та розбиту цеглу? Атож, не дивись на мене так, ніби не віриш жодному моєму слову. Той Айзенґлянц закидав мене курячими кістками, застукавши над Орфеєвими паперами! Він спробував викинути мене з вікна! — Зітхнувши, Розенкварц обтер ноги від вина. — Гаразд. Там було щось про рогатих вепрів, але я насилу розібрав, потім щось про співочих риб, нісенітниці, мушу сказати, і знову дещо про білих жінок. Чотириокий і далі вочевидь збирає геть усе, що шпільмани співають про них…

— Так-так, але про це знає вся Омбра! І це тому ти валандався так довго? — Феноліо обхопив руками обличчя. Вино таки не дуже добре. Його голова, здається, щодня важчає. Хай йому грець.

Розенкварц знову ковтнув вина, дарма що з огидою скривився. Скляний недоумок! Найпізніше завтра він знову матиме шлункові корчі.

— Що ж, хай там як, це мій останній рапорт! — повідомив він між двома нападами блювоти. — Я вже ніколи не гратиму роль шпигуна! Ніколи, поки там працює отой Айзенґлянц. Він дужий, наче кобольд, і принаймні вже двом скляним чоловічкам повідламував руки!

— Так-так, гаразд. Ти був… е… жалюгідним шпигуном, — буркнув Феноліо, дибаючи назад до ліжка. — Признайся, що ти з набагато більшим завзяттям уганяв на Швацькій вулиці за скляними жіночками. Не думай, ніби я нічого не знаю!

Застогнавши, Феноліо простерся на солом’яному матраці й глянув на порожні феїні гнізда над собою. Може, він животіє таким жалюгідним життям, як той поет, у якого скінчилися слова? А може, в нього ще гірша доля, бо він змушений дивитись, як інший перекручує його слова, а світ, уже створений, оздоблює без ніякого смаку крикливими цятками? Немає вже світлиці в замку, повної скрині з витонченими уборами і власного коня для пана придворного поета, а знову є тільки мансарда в Мінервиному будинку. І це диво, що вона ще раз пустила його: адже саме його слова та пісні призвели до того, що вона втратила чоловіка і батька своїх дітей. Атож, уся Омбра знала, яку роль відіграв Феноліо у війні Козимо. Дивно, як його ще не витягли з ліжка і не вбили, — мабуть, тому, що жінкам Омбри і так вистачало клопоту, щоб не вмерти голодною смертю.