Чорнильна смерть

Мо розглядав руки, наче вони належали не йому. Як часто Меґі приглядалася до них, коли вони розрізали папір, зшивали сторінки, натягували шкіру або приклеювали їй пластир на розбите коліно. І знала занадто добре, що мав на увазі Мо. Вона часто бачила, як батько з Батистом чи Здорованем вправлявся за стайнею: з мечем, якого носив після Сутінкового замку. Мечем Рудого Лиса. Батько жонглював мечем, неначе він був знайомий його рукам незгірше від ножа для паперу і гладилки.

Сойка.

— Думаю, Меґі, треба нагадати рукам, яке їхнє справжнє ремесло. Я й сам хотів би згадати. Феноліо розповів Бальбулюсу, що знайшов палітурника, який сумлінно і так, як слід, оправляє книжки. Але Бальбулюс хоче побачити того палітурника, перше ніж доручити роботу. Тому я поїду до замку й доведу, що тямлю у своєму мистецтві не менше, ніж він у своєму. Ти сама винна, що я не можу дочекатися, коли нарешті навіч побачу його майстерню! Невже ти забула, що розповідала мені в башті Сутінкового замку про Бальбулюсові пензлі та пера? — Мо зімітував її голос: — «Мо, він ілюструє книжки! В Омбрійському замку! Він найкращий! Якби ж тільки бачив його пензлі та фарби!..»

— Атож, — прошепотіла Меґі, — я пригадую. — Вона пам’ятала навіть те, що батько сказав їй у відповідь: «Я б радо подивився на ті пензлі». Але пам’ятала й про страх, який відчувала тоді за батька.

— А Реза знає, куди ти хочеш їхати? — поклала Меґі руку йому на груди, на місце, де тільки рубець нагадував, що батько мало не загинув.

Мо не мав потреби відповідати. Його винуватий погляд досить промовисто сповіщав, що він не розповів матері про свої плани. Меґі розглядала книжку, що лежала на столі. Можливо, батько має слушність. Можливо, настала пора пригадати, на що здатні його руки. Можливо, справді він і в цьому світі може грати роль, яку так любив в іншому. Хоча ходять чутки, мовляв Миршавець казав, книжки не менш зайві, ніж прищі на обличчі. Але Омбра належить Змієголову. Його солдати скрізь. А що, як котрийсь упізнає чоловіка, який лише кілька місяців тому був в’язнем їхнього похмурого пана?

— Мо, — слова аж просилися Меґі на язик. Вона часто думала про них в останні дні, проте не сміла вимовити, бо була непевна, чи справді хоче казати їх. — Ти ніколи не думав, що нам треба повернутися? Назад, до Елінор і Даріуса. Я знаю, я переконала тебе лишитися, але… Змієголов день і ніч шукає тебе, а ти бродиш уночі з розбійниками. Реза, може, не помічає цього, але ж я знаю! Ми бачили вже все: фей і русалок, хащу і скляних чоловічків… — Як важко дібрати точні слова, слова, що навіть їй би пояснили, що відбувається в її душі. — Можливо… можливо, пора. Я знаю, Феноліо вже не пише, але можна запитати Орфея. Він і так тобі заздрить. Він, безперечно, зрадів би, якби ми пішли й він лишився єдиним читцем у цьому сюжеті!

Мо тільки глянув на Меґі, і вона вже знала його відповідь. Вони помінялися ролями, тепер уже він не хотів повертатися. На столі, між грубо нарізаним папером і ножем, про якого подбав Феноліо, лежала сойчина хвостова пір’їна.

— Сідай! — Мо сів край столу й посадив її збоку від себе, як робив безліч разів, коли вона була ще малою. Як давно це було. Як давно. Наче був то інший сюжет, а Меґі в ньому — іншою Меґі. Та коли Мо поклав їй руку на плече, вона опинилася на мить у тому сюжеті, відчула себе захищеною, в безпеці, без туги в серці, що нині загніздилася в ньому, немов жила там споконвіку… Туги за юнаком з чорним волоссям і сажею на пальцях.

— Я знаю, чому ти хочеш повернутися, — тихо заговорив Мо. Він, може, й змінився, але й далі міг читати її думки не менш добре, ніж вона його. — Як довго не з’являвся Фарид? Днів п’ять, шість?

— Дванадцять, — відповіла Меґі жалісливим голосом і ткнулася обличчям у батькове плече.

— Дванадцять? Може, попросити Здорованя зав’язати йому кілька вузликів на його худенькій руці?

Меґі мимоволі засміялася. Що вона робила б, якби Мо коли-небудь не було поряд, щоб розсмішити її?

— Меґі, я бачив ще не все, — вів далі батько. — Я ще не бачив найважливішого: Бальбулюсових книжок. Рукописних книжок, Меґі, з мініатюрами, книжок, що не припали порохом безлічі років, не позолочені й не розрізані казна-скільки разів, ні, фарби ще тільки-но висохли на сторінках, палітурка ще еластична… Хтозна, може, Бальбулюс навіть дозволить мені поспостерігати якийсь час, як він працює. Ти тільки уяви собі! Мені так часто хотілося бодай раз побачити, як колись малювали на пергаменті ті крихітні обличчя, як починали робити завитки навколо першої літери, як…

Меґі нічого не могла вдіяти з собою і знову несамохіть засміялася.

— Чудово, чудово, — мовила вона і притисла долоню йому до вуст. — Чудово, — повторила вона. — Ми поїдемо до Бальбулюса, але разом. «Як і давніше, — додала подумки Меґі. — Тільки ти і я». А коли Мо хотів заперечити, знову затулила йому вуста: — Ти ж сам казав про це! Отоді, в заваленій копальні.

Копальні, де загинув Вогнерукий… Меґі тихенько проказала слова Мо. Їй здавалося, ніби вона пам’ятає кожне слово, вимовлене того дня, неначе хтось записав їх у її серці: «Меґі, покажи мені фей. І русалок. І книжкового ілюстратора з Омбрійського замку. Треба побачити, чи справді його пензлі такі витончені».

Мо підвівся й почав розкладати інструменти, що лежали на столі, як колись завжди робив у своїй майстерні в саду Елінор.

— Так-так, це мої слова, — потвердив він, не дивлячись на доньку. — Але в Омбрі тепер панує свояк Змієголова. Що, по-твоєму, скаже мені твоя мати, коли я поведу тебе в таке небезпечне місце?

Її мати. Авжеж…

— Резі не конче знати про це. Мо, будь ласка! Ти мусиш узяти мене! Або… або я скажу Геконові, що він повинен розповісти Чорному Принцові, що ти намірився вчинити. Тоді ти ніколи не потрапиш до Омбри!

Мо відвернувся, але Меґі чула, як він тихо сміється:

— Ох, таж це шантаж! Хіба я навчав тебе такого? — Зітхнувши, Мо обернувся і довго дивився на доньку. — Гаразд, — нарешті мовив він. — Ми разом подивимось на пера й пензлі. Зрештою, ми вже були разом у Сутінковому замку. В Омбрі порівняно з ним не може бути так похмуро, еге ж?

Мо провів рукою по чорному рукаву.

— Як я радий, що палітурники тут не носять жовтого вбрання, — сказав він, кладучи книжку з Резиними малюнками до сідельної сумки. — Ну, а щодо матері, я хочу забрати її в Роксани, коли ми повернемось, але ти нічого не кажи їй про наш похід до замку. Ти, мабуть, довго думала, чому їй погано вранці, правда?

Меґі, не розуміючи, глянула на нього, — і одразу збагнула, яка ж вона тупа, безнадійно тупа.

— Братика чи сестричку? Кого б ти більше хотіла? — раптом запроменився щастям Мо. — Бідолашна Елінор. Знаєш, вона чекала на цю звістку, відколи ми переїхали до неї. А тепер ми забрали з собою дитину в інший світ.

Братика чи сестричку… Коли Меґі була мала, вона вдавала якийсь час, ніби має невидиму сестру. Варила їй чай із маргариток і пекла печиво з піску.

— Але… відколи вона знає про це?

— Дитина походить із того самого сюжету, що й ти, якщо саме це ти маєш на увазі. З дому Елінор, якщо бути точним. Дитина з плоті та крові, аж ніяк не зі слів, аж ніяк не з чорнила та паперу. Хоча… хтозна. Можливо, ми тільки перейшли з одного сюжету в інший? Що ти на це скажеш?

Меґі озирнулася, глянула на стіл, на інструменти, на перо і — на чорне вбрання Мо. Невже це все зроблене зі слів? Слів Феноліо. Хата, хутір, небо над ними, дерева, каміння, дощ, сонце і місяць. «Гаразд, а що з нами? — думала Меґі. — З чого зроблені ми? Реза, я, Мо і дитина, яка з’явиться на світ». Вона вже не знала відповіді. А чи знала вона її коли-небудь?

Здавалося, ніби речі довкола шепочуть про все, що має статися, і про все, що вже сталося, а коли Меґі глянула на свої руки, їй здалося, ніби на них можна прочитати літери, і ті літери сповіщали: «А потім народилася ще одна дитина».

Жалі Феноліо