Чорнильна смерть

Сойка.

Котрийсь солдат прошепотів це ім’я, перше ніж Мо ударом меча повалив його на землю. Можливо, випускаючи дух, солдат іще встиг подумати про срібло, яке можна отримати в Омбрійському замку за Сойчине тіло, — набагато більше срібла, ніж може награбувати солдат за своє життя. Мо витяг меча з грудей. Солдати приїхали без панцерів. Навіщо панцери проти жінок і дітей? Яким холодом повіває від трупів, яким холодом, дарма що шкіра горить, а кров струмує по жилах, немов у гарячці.

Так, розбійники повбивали їх усіх. У хатинах принишкла тиша, поки вони скидали трупи в урвище. Загинуло й двоє розбійників, і тепер їхні кістки мали змішатися з кістками ворогів. На похорон не було часу.

Чорний Принц дістав тяжку рубану рану в плече. Мо якомога старанніше перев’язав його, Ведмідь тим часом стривожено сидів поряд. З однієї хатини вийшла дівчинка, та сама, що підкочувала йому рукав. Здалеку вона таки скидалася на Меґі. Меґі, Реза — хоч би вони ще спали, коли він повернеться. Бо інакше як пояснити, звідки взялася кров? І то так багато.

«Мортимере, — думав він, — коли-небудь ночі затьмарять дні». Криваві ночі, мирні дні, дні, коли Меґі показала йому все, про що могла тільки розповідати в башті Сутінкового замку: русалок із лускатою шкірою в укритих квітами ставках, сліди давно зниклих велетів, квіти, що шепочуть, коли торкнутися їх, дерева, що доростають до небес, жіночок-моховинь, які виринають поміж їхнім корінням, що немов здерло з себе кору… Мирні дні, криваві ночі.

Коней розбійники забрали з собою, стараючись якомога ретельніше затерти сліди битви. До слів подяки, що їх, затинаючись, бурмотіли жінки на прощання, домішувався страх. Вони навіч побачили, що їхні помічники тямлять убивати незгірше від їхніх ворогів.

Хапало з кіньми та більшістю людей повернув до табору. Розбійники мало не щодня розташовували його на новому місці. Тієї пори табір містився в одній темній ущелині, де навіть удень навряд чи ставало світліше. Вони пошлють по Роксану, щоб та подбала про поранених. А Мо повернувся туди, де спали Реза й Меґі, на покинутий хутір, який знайшов для них Принц, бо Реза не хотіла жити в розбійницькому таборі, та й Меґі всі ці тижні далеко від батьківщини мріяла про дім.

Чорний Принц, як не раз і раніше, супроводив Мо.

— Звичайно, Сойка ніколи не подорожує без супроводу, — глузував Хапало, перше ніж вони розсталися. Мо за це мало не стягнув його з коня. Через усіх убитих серце йому ще й досі надто швидко калатало в грудях.

Вони пішли. Як іти пішки, дорога для знесилених тіл ставала тяжкою мукою, але вистежити їх було б набагато важче, ніж якби вони їхали верхи. А той хутір мав бути в безпеці, бо там зібралися всі, кого любив Мо.

Хата і напіврозвалена стайня щоразу виринали поміж дерев так несподівано, наче їх хто загубив там. Від нив, що годували колись господарів хутора, не лишилося вже нічого. Навіть дорога, що вела до сусіднього села, давно зникла без сліду. Ліс поглинув усе. Тут його не називали хащею, як на південь від Омбри. Тут він мав стільки назв, скільки сіл тулилося в ньому: Чарівний ліс, Темний ліс, Ліс моховинь. Там, де містилася криївка Мо, його називали, якщо вірити Здорованеві, Жайворонковим лісом.

— Жайворонків ліс? Дурниці. Здоровань усьому дає пташині назви! В нього навіть феї мають пташині назви, дарма що терпіти не можуть птахів! — тільки й сказала на те Меґі. — Батист каже, що його називають Жаристим лісом. Ця назва пасує йому набагато більше, бо чи бачив ти коли-небудь раніше в лісі так багато світлячків і вогненних ельфів? А потім оті всі світляки, що сидять уночі на кронах дерев…

Хоч як називали той ліс, тиша під деревами щоразу по-новому чарувала Мо й нагадувала, що не тільки Миршавцеві солдати, а й ліс належать до Чорнильного світу. Зійшло сонце, і сяйво ранкової зорі пробилося крізь гілля, надавши всім деревам блідо-золотавої барви, і феї танцювали, мов сп’янілі, в холодному осінньому сонячному промінні. Вони товклися перед волохатим ведмежим писком і лізли ведмедеві в очі, аж поки він лапою прогнав їх, а Принц, засміявшись, підніс одне з тих маленьких створінь собі до вуха, неначе міг розібрати, як саме лає його тоненький голосочок.

Може, інший світ став таким самим? Чому він майже не згадує його? Невже й там життя — та сама чарівлива суміш: з пітьми і світла, з жорстокості і краси, і то такої краси, що часом вона майже п’янить його?

Чорний Принц доручив своїм людям охороняти хутір день і ніч. Сьогодні серед них був і Ґекон. Коли вони показалися між дерев, він з похмурим обличчям вийшов з розваленого хліва. Ґекон, невисокий чолов’яга з кмітливими очима, ненастанно ворушився і саме завдяки цьому й дістав своє прізвисько. Одна з його приручених ворон сиділа в нього на плечі. Принц використовував птахів як посланців, і все-таки більшість їх крали щось на базарах для Ґекона. Мо завжди дивувався, скільки всякої всячини приносили вони у дзьобах.

Ґекон аж побілів, побачивши кров на їхньому одязі. Але цієї ночі спокій самотнього хутора вочевидь не порушували тіні Чорнильного світу.

Мо, підходячи до криниці, від утоми мало не зашпортувався об власні ноги, тож Принц підтримав його під руку, хоч і сам аж заточувався від виснаження.

— Сьогодні ми насилу встигли, — проказав він так тихо, немов боявся, що його голос, наче зрадливий гомін, сполохає тишу. — Якщо не будемо обережніші, в наступному селі нас уже чекатимуть солдати. За ту ціну, яку Змій призначив за твою голову, можна купити всю Омбру. Я навряд чи ще можу довіряти своїм людям, а тим часом у селах тебе вже навіть діти впізнають. Може, тобі треба пересидіти якийсь час тут?

Мо відігнав фей над криницею і опустив цебро.

— Дурниці. Тебе вони теж упізнають.

Вода в глибині поблискувала, немов там сховався на день місяць. «Наче криниця коло Мерлінової хижки, — подумав Мо, охолоджуючи обличчя прозорою водою й промиваючи поріз на передпліччі, котрийсь солдат таки зачепив його. — Бракує тільки Архімеда, що сів би мені зараз на плече, і Варта, що видибав би з лісу…»

— З чого ти смієшся? — Чорний Принц нахилився до криниці поряд з ним, а тим часом ведмідь, форкаючи, качався по мокрій від роси траві.

— З оповідання, яке колись читав. — Мо поставив для ведмедя відро з водою. — Я розповім тобі коли-небудь. Це добре оповідання, дарма що кінець сумний.

Принц похитав головою й витер втомлене обличчя.

— Ні, якщо кінець сумний, я не хочу його слухати.

Сонний хутір охороняв не тільки Ґекон. Мо засміявся, коли з напівзруйнованої клуні вибрався Батист. Батист не міг похвалитися надто великими успіхами в сутичках, але поміж усіх розбійників Мо найбільше любив його і Здорованя, тож і був найспокійніший, коли вирушав кудись на ніч, а хтось із них охороняв сон Рези й Меґі. Батист і досі виступав як блазень на ярмарках, дарма що його глядачі навряд чи мали зайву монетку, щоб заплатити йому.

— Сміх, зрештою, бодай трохи розвеселить їх, — казав Батист, коли Хапало глузував із нього за ту некорисливість. Своє побите віспою обличчя він часто ховав під масками, які сам і шив: усміхненими, заплаканими — залежно від того, яку йому заманеться начепити. Та коли підійшов до Мо коло криниці, то був без маски і простяг йому клунок із чорним убранням.

— Вітаю тебе, Сойко, — мовив він з тим самим низьким уклоном, яким вітав свою публіку. — Вибач, що твоє замовлення довелося виконувати трохи довше. В мене скінчилися нитки. В Омбрі це рідкісний товар, як і все інше, але, на щастя, Ґекон, — він уклонився в його бік, — послав одну зі своїх чорних пернатих подруг, щоб вона вкрала кілька котушок в одного крамаря, який завдяки нашому новому намісникові й досі багатенький.

— Чорний одяг? — Принц повів очима в бік Мо. — Навіщо?

— Одяг палітурника. Адже це й досі моє ремесло, невже ти забув? Крім того, чорне вночі — добре маскування. А тут… — Мо скинув замащену кров’ю сорочку, — мені, мабуть, краще все фарбувати в чорне. Бо інакше навряд чи можна вдягнути що-небудь ще раз.