Казка про Правдосвiта

Вихопив коваль з горна розжарене орало, кинув на ковадло. Загриміли молоти, заспівав молоток. Видовжилося орало під тими ударами. І незабаром на ковадлі вже яснів багряний сяючий меч.

— Загартувати його треба, — суворо сказав Іван — Великий Коваль. — Ходімо, Правдосвіте.

— Куди?

— Недалеко.

Вийшли вони з кузні, спустились до річки, що протікала поряд, б’ючи джерелом з сірої підземної скелі. А вода в ній чорна, страшна — клекоче й піниться вона. І чується в тому клекоті Правдосвіту плач людей, стогін замучених, сумні пісні жінок.

— Що за ріка, Іване — Великий Ковалю? — запитав Правдосвіт.

— То ріка сліз народних, пролитих у рабстві, — сказав Іван. — Загартуємо в джерелі страждання народного меча Вогневида. Тоді ніщо не встоїть супроти нього!

Занурив меча у ріку коваль. Хмара біла заклубилася над водами. Витяг меча Іван, підняв угору. Ніби тисячі блискавок заграли в повітрі.

— Бери!

Взяв меча Вогневида Правдосвіт, поцілував священне лезо.

— А тепер в путь, Іване — Великий Ковалю! Визволяти інших Будівників Народних!

— В путь! — гукнув Іван.

Він почепив собі до пояса меча, взяв ще кілька мечів на запас, сів на свого коня, що стояв у загоні.

— Ех, давно я не був у бою, — загукав Іван — Великий Коваль. — Веди, Правдосвіте, на світ ясний, під зорі вільні! Застоявся, коню, попрацюєш трохи!

Загриміли копита Герояра по підземеллю, поскакав за ним кінь коваля Йвана. Вискочили вони на поверхню землі, помчали шляхами. Показує Надія на мури високі, велить прямувати туди.

— Там Андрійко — Великий Ткач, — сказала вона. — Визволяйте його, богатирі!

Ех, як метнулися герої до мурів тих. Як махнув мечем Правдосвіт — повалилися стіни. Виросла перед богатирями сторожа чорна, націлила списи в груди незахищені.

— Втікайте, нерозумні! — кричать охоронці. — Посічемо вас на капусту!

Зареготався Правдосвіт, підняв меча вогняного.

— Минув час ваш, вороги! — гукнув він.

Задзвеніла криця. Не витримують ударів народної зброї мечі ворожі, кришаться. І ось уже нема сторожі чорної, шлях вільний до Андрійка — Великого Ткача.

Сидить славний майстер біля ткацького верстата, прикутий тяжким ланцюгом. Тче тонкі полотна для Володаря Лихого, для посіпак хижих. А навколо нього — сотні дівчат і жінок. Шиють сорочки, вишивають їх візерунками дивовижними.

— Гей, Андрію — Великий Ткачу! — промовив Правдосвіт. — Годі тобі в рабстві гнити. Збирайся, поїдеш з нами, волю народну здобувати!

Зрадів Андрійко — Великий Ткач, встав з-за верстата, розігнув стан високий. Допоміг йому Правдосвіт кайдани розрубати. Дістає майстер з потаємної схованки сорочку білу з льону, вишиту ніжним казковим візерунком. Подає її Правдосвіту.

— Давно чекає ця сорочка героя, — сказав Андрійко. — Руки вільних жінок вишивали її в давні часи, полотно ви ткане з льону вільного лану. Найкращим захистом буде сорочка, сильнішим від кольчуг крицевих.

Подякував Правдосвіт Великому Ткачеві, одягнув сорочку. Сіли вони на коней, помчали далі.

Слава про похід великий прокотилася по всій країні. Застилає обрій хмара чорна, суне впроти героїв сила силенна війська Лихого Володаря.

Та нічого не страшить богатирів. Скачуть вони до саду великого. Розганяють, нищать сторожу. Викликають Павла — Садівника Великого.

— Годі плоди чарівні зрощувати напасникам Лихого Володаря! — загукали герої. — Ходімо, Павле, волю народну здобувати! Хай розквітнуть сади твої, Великий Садівниче, по всій землі рідній! Хай плоди їхні принесуть радість дітям нашим!

— Ходімо! — заспівав Павло, почувши тую мову гарячу. — Давно жду я часу заповітного!

Скочив на коня, помчав за друзями.

Небагато часу минуло. І вже за Правдосвітом летить, потрясає землю загін богатирський. А в загоні тому Іван — Великий Коваль, Андрійко — Великий Ткач, Павло — Великий Садівник, Михайло — Великий Хлібороб, Семен — Великий Швець, Охрім — Великий Рибалка, Сергій — Великий Пастух. Словом, всі Будівники Народні, силою і вмінням яких трималася Земля Рідна.

Мчить сила богатирська звільняти останнього Будівника — Гната — Великого Муляра. Бачать — стоїть на горі в’язниця чорна, похмура. Гнат з помічниками тягають важке каміння, домуровують будівлю страхітливу. Побачила сторожа Володаря силу богатирську, з ляку поховалася в підземелля. Загукали герої:

— Кінчилося твоє рабство, Великий Муляре! Не буде більше в’язниць на землі рідній. Муруватимеш ти будівлі ясні для дітей наших! Ходімо здобувати волю Народну!

Покинули Гнат з помічниками працю ганебну, прокляту, сіли на коней, причепили бойові мечі до пояса. Махнув Правдосвіт мечем Вогневидом. Тільки загуркотіло в просторі — повалилася в’язниця чорна, розсипалася прахом.

— А тепер, — сказала Надія, оглянувши ясним зором богатирів, — тепер, звитяжці народні, надійшла пора найтяжча. Поведу я вас на поле прокляте, зачароване. Там ворог оберігає древніх скам’янілих Героїв Народу. Велику силу поставив туди Лихий Володар. Коли зборемо її — воля народна прокинеться!

— Веди! — сказали богатирі. — Не одступимо назад перед силою чорною!

Скачуть герої полями, селами, лісами. А їм назустріч вже виходять люди, вітають хлібом-сіллю, вінчають квітами. Не бояться напасників, не схиляють голови своєї перед ворогом, вільно висловлюють радість велику.

Привела Надія богатирів у гори. Вже видно полум’яну Вогневицю, вже чути грізний гуркіт її. Вибралися герої на високу полонину. А дорогу їм заступає лава ворожа. Скільки оком кинь — колишуться списи напасників Лихого Володаря, блищать мечі та щити. Побачили вороги, що народних бійців кілька десятків, почали реготатися.

— Гей ви, холопи віковічні, гречкосії нещасні, — загукали лакузи. — Навіки заснули ваші Герої. Побачите — те ж саме буде й з вами!

Бачать богатирі — за рядами ворогів стоять у тумані тисячі кам’яних постатей. Завмерли непорушно, не колихнуться.

— Ото і є Герої Народу, — сумно мовила Надія. — Ось де приспана воля наша, богатирі. Не бійтеся, що ворогів багато! Час їхній скінчився!

Підняв Правдосвіт меча Вогневида. Засяяла на сонці сліпуча криця. Зойкнули осліплені вороги.

— Хай матері наші поможуть нам, — гукнув Правдосвіт, спрямовуючи Герояра прямо в гущу напасників. — За мною, герої!

Загриміла земля. Страшно вдарили мечі. Іскри посипались далеко на рівнину. Славно билися Будівники Народні. Де проходили вони, там пролягала вулиця. Де бурею проносився Герояр з Правдосвітом на спині — там падало ворогів купою на купі.

Та нерівна була сила! На кожного сміливця накидалися сотні ворогів. Втомлюються руки сильні, затупились мечі.

Вже кров виступила на грудях Івана — Великого Коваля, вже закривавились руки Андрія, вже знемагає Павло. Лише Правдосвіт, як блискавиця, літає на чарівному коні своєму по полю, виручає друзів від сили навальної.

Сунуть хмарою вороги, тиснуть героїв на середину поля. Вже богатирі поряд із скам’янілими Героями. Злобно регочуться вороги, гукають:

— Вибирайте місце собі, підлі раби! Навіки ви залишитеся на цьому полі!

Та недовго вони сміялися!

Що впаде крапля крові богатирської на камінь, як устає постать нова, оживає, розплющує очі.

Що проллється потік червоний з грудей Правдосвіта на землю, як прокидаються з віковічного сну десятки Героїв Народу, скам’янілих в далекі віки. І стають вони до бою, і піднімають предковічну зброю свою.

Ось заворушилося поле неозоре від краю до краю, пробуджене великим подвигом Будівників Народних. Застогнала земля, викинула з надр своїх військо грізне, незбориме. Задрижали вороги, подалися назад.