Казка про Правдосвiта

Минуло кілька літ. Одного разу впав Правдосвіт біля стіни, вперше простогнав сумні слова:

— Мабуть, не нам судилося пробити хід у Країну Казки…

Тоді Надія рішуче підійшла до стіни, вхопила кайло в свої слабенькі руки. Розмахнулася і вдарила щосили. Загриміли громи, розсипалася кам’яна стіна. В печеру проникло денне світло.

Підвівся вражений Правдосвіт, обняв наречену. Радість нечувана сповнила його серце. Вийшли вони тихо назустріч промінню.

Сяяло над ними ясно-блакитне небо. На обрії замріяно стояли густі ліси, блищали під сонцем повноводі ріки. Вдихнув на повні груди чистого повітря Правдосвіт. Затьмарився йому світ, і впав він на землю непритомний.

А коли розплющив очі — побачив біля себе чарівну дівчину. Ласкою і любов’ю сяяли голубі очі. Стрункий стан дівчини облягало вишите плаття з простого полотна, але так до лиця воно було їй, що хлопцеві дівчина здавалася неземною царівною.

— Хто ти? — прошепотів він.

— Невже не пізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала дівчина.

Зірвався, як стій, Правдосвіт. Хто це? Голос її, Надії, і очі її. Це вона, наречена кохана, тільки осяяна променями краси. Що сталося? Чому?

— Ми вдихнули повітря Країни Казки, сужений мій, — сказала Надія. — І відкрилася прихована краса наших сердець. Глянь на себе. Ти теж став молодий і прекрасний. І сила повернулася до тебе.

Глянув Правдосвіт — все правда! Руки його, як в дні юності, налиті силою, зникла втома, він відчуває себе молодим і сильним. Обняв він наречену, поцілував ніжно.

— А де ж Володарка Казки, Надіє? Хто вкаже нам, що діяти далі?

Надія усміхнулася.

— Невже й досі не догадався? Я Володарка Казки, мій наречений. Ти своєю вірою, любов’ю і великим подвигом зняв з мене негарну подобу, відкрив джерело Казки. Все в людях, Правдосвіте, в розумі їхньому, в серцях. Тільки спить Казка, доки людина не здійснить подвигу, не прикладе рук до великої праці…

— То ти знаєш, де добути коня Герояра, як викувати меча Вогневида? Ти знаєш, де скам’яніли Герої Народу?

— Знаю. І поведу тебе. Ходімо назад крізь печеру в наш край. Країна Казки дала нам свою снагу — тепер знову надійшла пора подвигу. Те, що ми здійснили, — квіточки. Ягідки попереду, мій Правдосвіте!

Та нічого вже не страшно герою. Він ще раз вдихнув запашне повітря Країни Казки, оглянув блакитну далину й рушив з Надією до печери…

Пройшли вони печеру, добралися до рідного краю. Минули гори, ввійшли в перше село на рівнині. Назустріч шкандибав старий дід. Він з подивом глянув на прегарну пару, привітався.

— Що чути в народі? — запитав Правдосвіт у діда. — Чи лютують посіпаки Володаря? Чи ждуть люди волі?

— Ой лютують, — гірко відповів дід, — так знущаються, як ніколи ще не знущалися. Та й люди непокірні стали. Як почули, що готує десь в горах Правдосвіт силу велику, так загорівся гнів у серцях на вікових ворогів…

Перезирнувся радісно з Надією Правдосвіт. Подякували вони дідові, пішли далі.

На світанку Надія привела нареченого на зелений луг. Там паслися між кущами лози худі стриножені копі.

Глянув Правдосвіт на них, жахнувся. Стирчать ребра в тих коней, на спинах виразки від шлей чи хомутів. Рояться над ними хмари ґедзів, жалять, а коні лише ліниво обмахуються хвостами, бо вже давно звикли до вічного рабства.

— Чи не тут мені треба шукати Герояра? — усміхнувся Правдосвіт. — Серед цих шкап?

— Саме тут, — згодилася Надія.

— Ти насміхаєшся? — вражено запитав хлопець.

— Ні, мій любий. Знаю, що в казках шукають чарівного коня десь в палацах зачарованих, в нетрях вікових. А в житті він працює на людських ланах. І не пізнає його звичайне око. А серце пізнає.

— Покажи мені його, Надіє…

— Ні. Я не знаю, де він. Ти повинен пізнати Герояра. Тоді він покажеться в своїй справжній подобі…

Замислився Правдосвіт. Приглядається до гурту коней. По чому ж визначити Герояра? Масть у всіх якась брудна, постави не розбереш — всі схожі більше на шолудивих собак, а не на путніх коней. Та ось помітив Правдосвіт одного дивного коня. Всі ходять спокійно, пасуться, а цей — не щипає травички, не п’є води, а без упину пряде вухами, мовби прислухається до чогось. Потім зненацька зривається з місця і скаче вперед, з гнівним іржанням рвучи путо на ногах. Вже не вагаючись, Правдосвіт показав на цього коня, радісно крикнув:

— Герояр! Він не скоряється рабству!

Громове іржання заглушило останні слова героя. Посеред лугу спалахнуло сліпуче сяйво. Миршавий кінь раптово перекинувся на баского прегарного огира зі срібною гривою, сірої масті, з вогняними очима. Як бадилина, луснуло путо. Звився змієм кінь, метнувся по траві, підскочив до Правдосвіта. Сказав людським голосом:

— Здрастуй, мій господарю! Заждався я тебе. Сідайте на мене, кажіть, куди їхати…

Щасливий Правдосвіт скочив на чарівного коня, посадив поперед себе наречену. Схилився до вуха Герояра, за питав:

— Чи знаєш, де знайти Будівників Народу?

— Знаю! — заіржав кінь. — А до кого спочатку?

— Треба викувати меча Вогневида!

— Тоді понесу тебе до Івана — Великого Коваля!

— А де він?

— У рабстві, в глибокому підземеллі. Кує мечі для воїнів Лихого Володаря. Ніхто не добереться туди. Та для мене перешкод нема. Тримайтесь добре за гриву мою!

Звився кінь аж під хмари. Відкрилася перед очима Правдосвіта й Надії вся рідна земля. Ріки повноводі, поля широкі, ліси дрімучі, гори багаті. І все те не народне, все належить посіпакам Лихого Володаря!

— Бачу людей на полях, — гукнув Правдосвіт. — Їх багато, ніби трав на луках весняних. Диво дивне — чому вони терплять так довго рабство тяжке? Чому не встануть, не проженуть посіпак підлих?

— З давніх-давен чарами й підступом позбавлені вони Героїв, — сказав Герояр. — Та вже прокинулися люди, ждуть! Настала славна пора!

Кинувся чарівний кінь вниз, вдарився грудьми об землю, аж іскри посипалися навколо. Захололо в грудях Правдосвіта. Та вже скаче Герояр з вершниками своїми по підземеллю.

Виносить їх на широкий майдан. А на майдані стоїть стара-старезна кузня. Котиться дим з неї, скачуть іскри багряні, чуються співучі удари молотка, гупання молотів.

Скочив Правдосвіт з коня, підійшов до кузні. Бачить — в полум’ї й диму стоїть Іван — Великий Коваль, кує меча. Руки в нього, як стовбури дуба, груди, ніби гори, — справжній богатир казковий. Та чоло засмучене, брови нахмурені, задума тяжка на лиці. Біля коваля стоять два молотобійці, помагають йому.

Побачив Іван — Великий Коваль гостя, перестав кувати, відкинув убік меча. Запитав здивовано:

— Хто ти? Чого волієш від мене? Хіба не знаєш, що незабаром надійдуть слуги Володаря мечі забирати, тоді горе буде тобі?!

— Я Правдосвіт! Не будеш більше ти кувати мечі для ворога, Великий Ковалю! Йдем зі мною, добувати волю народну!

Заясніли очі Івана — Великого Коваля. Розійшлися зморшки. Розігнувся стан. Вдихнув він грудьми богатирськими повітря, обняв Правдосвіта. Виглянув з кузні, побачив Герояра, наречену героя Надійку. Радісно сказав:

— Бачу — надійшов час викувати меча заповітного Вогневида для тебе, славний звитяжцю! Чи не для цього ти з’явився до мене?

— Вгадав, чарівний Ковалю! Куй! Тільки де взяти заліза, що розсікало б мури ворожі, тьму віковічну?

— Є таке залізо, — хитро усміхнувся Іван — Великий Коваль.

Він узяв лопату, почав копати недалеко від горна. Добув з ями старовинний плуг-орало, кинув його в огонь. Кивнув помічникам. Ті налягли на міхи. Зажевріло вугілля, затанцювало полум’я над оралом, осяяло кузню.

— Що то за орало? — здивувався Правдосвіт. — Чому ти так пильно беріг його?

— То плуг прадавніх хліборобів, що орали вільну землю. В ньому надії наших предків, піт праці їхньої, дух незборимої волі, яку приспали вороги, лакузи панські. Заповідано з давніх-давен берегти це орало, і в час грізний викувати з нього меча Вогневида. В тому мечі буде вся міць народу нашого! Гей, помічники, беріться до праці!