Казка про Правдосвiта

— Країна Казки. Туди мандрую. Та не знаю, хто вкаже шлях. Коли ти сужена моя — повинна знати дорогу. Так мене вчила Вартова Серця.

Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.

— Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.

— Звідки знаєш? Хто сказав тобі?

— Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати — мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…

Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.

— Диво дивне, — шепотіли баби старі. — Що б то могло означати? Хто він — такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…

— Може, Правдосвіт з’явився? — озвався хтось з молодших.

І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!

Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.

І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:

— Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?

Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.

А хлопець з Надійкою вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:

— Там, за білими вершинами, Країна Казки.

— Тоді спішімо, наречена моя!

— Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…

Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.

— Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…

— Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…

— Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…

А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.

Прискакала погоня. Зупинила коней біля озера. Чудуються лакузи.

— Ніколи не було в цьому степу озера. Звідки воно?

Припали спраглі посіпаки до води прохолодної, почали пити. Та тільки встигли ковтнути кілька разів, як посиніли, попадали на землю, качаються від болю страшного.

— Зачарована вода. Прокляте озеро! — гукали вони.

Розлютовані лакузи підскочили до явора, почали рубати. Не бере сокира дерева. Лише іскри сиплються в усі боки. Злякалися вороги, помчали назад, до палацу Лихого Володаря. Розповідають вони йому про озеро прокляте, про явір невразливий.

— Самі ви прокляті! — заревів Лихий Володар, тупаючи ногами. — То ж сам Правдосвіт і його відьма-наречена. Давно мені матінка пророчила лихо від пари цієї. Не слухав я її, а тепер маю відплату! А ви, нікчеми, не могли знищити явора. Обкласти багаттям, спалити його!

Розскочилися поплічники від лютого Володаря, помчали знову в погоню. А тим часом Правдосвіт з Надійкою перекинулися на людей, рушили до гір заповітних.

Уже дихають далекі крижані шапки холодом. Уже рівнина перейшла в невисокі горби. Вже шумлять весело потоки, стрибаючи по камінню. Та знову прислухається Надія, тривожиться.

— Погоня, любий друже! Поспішаймо!

Важко дівчині шкутильгати, втомилися ноги в неї. Бере її Правдосвіт на руки, пригортає до грудей, несе по крутій стежині.

Шлях їм перепинила широченна прірва. Не обійти її, не об’їхати. А позаду вже долинають крики зловісні, чути стукіт копит кованих. Поблід Правдосвіт. Зітхнув тяжко, опустив сужену на землю.

— Видно, пропадати доведеться. Буду одбиватися, Надіє. А ти втікай, голубонько. Я затримаю їх…

— Без тебе втікати? — осміхнулася Надія. — Без тебе нікуди не піду. Ми врятуємося від погоні.

— Як, наречена моя?

— Чи віриш мені, Правдосвіте?

— Вірю щиро.

— Тепер дивись.

Дівчина вирвала жмут волосся з своїх кіс. Хутенько сплела з них довгу нитку, прив’язала до неї камінь. Потім кинула на той бік прірви. Простяглася через ущелину блискуча ниточка, ледь помітна вона.

— Іди, — сказала Надія.

— Як? — крикнув Правдосвіт. — Хіба волосина мене витримає?

— Чи віриш мені? — ще раз суворо перепитала Надія, і очі її загорілися вогнем дивним.

— Вірю, кохана!

— Тоді йди!

Зібрав усю мужність Правдосвіт, кинувся через прірву. Дрижить ниточка, пружно колишеться над безоднею, а не рветься. Ось уже на тім боці хлопець. Ось уже до нього поспішає дівчина. Чудується Правдосвіт, не збагне ніяк, чому не рветься чарівний місток.

Доскочила погоня до ущелини, заревла дикими голосами. Танцюють на конях баских поплічники, сиплють на втікачів хмару стріл. Даремна справа!

Правдосвіт з Надійкою вже далеко від них. Пробираються покрученими стежинами, скелястими карнизами все глибше в гори. Тепер їм не страшно лакуз Володаря — наступає ніч, у глибині покручених хребтів ніяка сила не знайде втікачів.

Переночували вони в печері, а під ранок рушили далі. Та незабаром перед ними постала нерушима кам’яна стіна. Ні щілинки в ній, ні стежинки, ні печери. Куди не глянь — праворуч, ліворуч — тягнеться аж за обрій могутній хребет, сягає верхів’ям за хмари.

Глянув на ту стіну Правдосвіт, похитав головою, зітхнув.

— Що будемо діяти, Надійко?

Мовчки повела дівчина хлопця вздовж стіни кам’яної. Нарешті зупинилася. Показала на темний отвір печери.

— Що тут, Надіє? Хід в Країну Казки?

— Ні, Правдосвіте, ходу ще нема. Його лиш почали робити минулі герої. Нам належить скінчити їхню працю. Без цього не прийде воля народна…

— І багато ще праці? — загорівся надією хлопець.

— Ніхто не скаже. Все залежить од сили й віри героя.

Згадав Правдосвіт свою працю біля каменя вогняного. Терпіння є в нього. Є незбориме бажання послужити землі рідній. Чого ж чекати? До праці!

Ввійшли вони в печеру. Там і тут лежали пожовклі кістяки людей, які, напевне, теж шукали Країну Казки.

Поряд лежали стальні кайла. Взяв одне з них Правдосвіт, почав бити в груди величезній скелі. Посипалися іскри, відскочили шматки каменю.

Минали години. Мовчазно, настирливо гупав у стіну гранітну Правдосвіт. Росла купа каміння. Надійка виносила його з печери. З гірського струмочка вона брала прохолодну водицю, втишувала нею спрагу свого нареченого, обмивала спітніле, запилене обличчя.

Попливли дні. Тижні.

Без упину ламав скелю Правдосвіт. Не промовляв ні слова. Лише короткі спочинки вночі дозволяв він собі. На світанку вставав, і знову гук могутній, ніби від грому небесного, лунав над горами.

Надія ходила по горах, збирала яйця в гніздах диких птахів, кликала до себе диких кіз, брала від них молоко. Все те вона приносила своєму суженому.

Минув рік. Цілий горб кам’яного шмаття насипала Надія біля отвору печери. А стіна лишалася нерушимою, як раніше.

Змарнів Правдосвіт. Запали в нього щоки. Та очі горіли ще яскравіше, ніж колись, полум’ям подвигу.

Скільки ще минало часу, вони не лічили, не знали. Для них не було ні зим, ні весен, ні літа, ні осені. Для них була тільки стіна, яку треба подолати будь-що!

Та страхітлива напруга виснажувала Правдосвіта. Слабішали його удари. Частіше спочивав він. Схудли руки. Глибоко запали очі…