Казка про Правдосвiта

— Славні руки маєш, Правдосвіте. Не пусті слова казав мені, коли зустрілися. Та ще рік треба погріти камінь. Чи маєш терпіння?

Зітхнув Правдосвіт, та твердо сказав:

— Згода, бабусю. Все витерплю, аби наблизити час заповітний. Лише скажіть, що чути в народі?

— Прокидається народ від сну вікового, — мовила баба. — Вже чути пісні над селами. Вже сяють очі в людей. І матері не бояться розповідати дітям казки. Тільки лютують посіпаки Лихого Володаря. Багато голів стинають, до в’язниць сміливців кидають. Та дарма. Час урочий надходить. Пали вогонь, Правдосвіте!

Пішла баба.

Знову взявся до праці невтомної хлопець. Втричі більше рубає смерек він у лісі віковому, кидає в піч палаючу. Важко дивитися йому на полум’я сліпуче. Здалека жбурляє він дрова до багаття, бо й вода вже не допомагає втишити жар.

Минув рік.

Вже вогняний ураган стоїть над Вогневицею. Стовп диму й полум’я пробиває хмари, сягає зір. Дивується й радіє Правдосвіт. Відчуває він, що незабаром скінчиться його праця в печері.

З’явилася в час призначений баба.

Хто це? Яка ж це баба?

Біля печери стояла висока струнка жінка з прегарним обличчям. Товсті русі коси спадали в неї на спину, на голові пишався вінок з весняних квітів. Ясно сяяли карі очі, ніби зорі вечірні.

Дивувався Правдосвіт, мовчав, милувався величною постаттю. Нарешті здобувся на слово:

— Хто ти, прекрасна жінко? Я чекаю бабусю.

— Хіба ти не впізнав мене, Правдосвіте? — ніжно запитала жінка. — Я й є та сама бабуся.

Ще більше вразився Правдосвіт.

— Голос ніби схожий. А з лиця — ні. Ти ж була така стара, змарніла. А нині така чарівна. Хто ж ти така?

— Веди мене до каменя, Правдосвіте. Потім скажу все.

Пішли вони в печеру. Наблизилися до вогнища. Блакитно-білим полум’ям мерехтить камінь, веселкою барвистою оточений він, чути в просторі біля нього пісню чарівну. І диво дивне! Вже нема жару в печі. Лиш попілець сірий встилає дно печери. А камінь дише вогнем, трусить скелі, жбухає бурею полум’яною в далеке небо.

— Добре, синку любий, — мовила жінка. — Терпіння твоє незвичайне. Скінчилася твоя праця в мене…

— А що чути в народі?

— Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…

Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.

— Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?

— Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь — то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Бо забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…

— А ти?

— А я — Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!

— Кажи, що діяти, — я готовий!

— Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.

Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?

— Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках, — правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.

— Як же викувати його?

— Не лише меча тобі потрібно, а й кольчугу невразливу, друзів вірних. Для цього визволиш ти Будівників Народних, що стогнуть в рабстві у Лихого Володаря. Вони викують меча, сплетуть кольчугу, допоможуть в бою. А потім — найголовніше. З товаришами вірними рушите до зачарованого поля, де з давніх-давен скам’яніли Герої Народу. Велика варта стоїть навколо поля. Пробудите Героїв — прийде воля для Землі Рідної…

— Кажи, скоріше кажи, як діяти, — аж скрикнув Правдосвіт. — Руки мої просять меча. Серце моє б’ється, хоче діяти!

— Терпіння, синку, терпіння. Ти гартував його біля Серця Землі Рідної. Тепер прояви в пошуках. Не скажу я тобі, де шукати Герояра, Вогневида, Будівників. Того не знаю я. Розметала лиха доля їх по в’язницях, по підземеллях, по чужих, ворожих полях. Та знає про те Володарка Казки. Вона й скаже тобі…

— Тоді вкажи шлях до Володарки Казки!

— І того не вкажу. Знаю лише, хто проведе тебе до Країни Казки.

— Хто ж? Промов скоріше!

— Наречена твоя, Правдосвіте. Іди, розшукай її.

— Де ж шукати її? Хто вкаже мені мою наречену?

— Серце, Правдосвіте. Іди на схід сонця. Ти неодмінно зустрінеш її. Кого серце твоє пожаліє, — чуєш? — дуже пожаліє, — то і є твоя наречена. Лиш не дивись на обличчя, на поставу її. Вона може бути негарною, непоказною. Слухай серця свого, синку. А тепер — поспішай.

Поцілувала Вартова Серця Правдосвіта в чоло. Він уклонився їй до землі. Ще раз поглянув на гору Вогневицю, на полум’я в небі, зітхнув радісно й пішов. Одійшовши трохи, обернувся.

— Забув спитати тебе, — загукав Правдосвіт, — чому тоді посіпаки не побачили мене в хатці твоїй?

— Невже не збагнув? — усміхнулася Вартова. — Кого Серце Народу полюбить — того не відкриє ворогам. Тому йди сміливо, синку, вперед, хай ніщо не страшить тебе…

Гірськими шляхами рушив на схід сонця Правдосвіт. Вдень спочивав у нетрях лісових, а вечорами, вночі та на світанку йшов. Живлющі потоки холодні втишували спрагу, їжу давали йому яблуні дикі, бджоли працьовиті, полонини, сповнені ягід розмаїтих.

В одному глухому селі хлопець побачив жахливе видовище. Горіла на краю села хата. Посіпаки вигнали з подвір’я господаря, його жінку та дітей, зв’язали їх ланцюгом, погнали по шляху.

Правдосвіт підійшов до сусідньої хати, запитав старого діда:

— Що діється тут, дідусю? Чим завинили ці люди?

— Хіба потрібна вина для вовка? — похмуро сказав дід. — Кусає, як скажений, та й усе. Не сплатив чоловік податку, нема чим. От і звелів Лихий Володар спалити хатину, а людей — до палацу, на вічне рабство. Тільки дівчину-калічку викинули на вулицю. Воно нікому не потрібне, само пропаде під тином…

Аж заскреготів зубами Правдосвіт. Кинутися б на поплічників чорних, та нема сили, нема меча. Діждався він, доки вороги з полоненими зникли вдалині, наблизився до згарища.

Біля спаленого подвір’я скулилася маленька постать дівчини. Вона тяжко ридала, припавши до землі. Благеньке полотняне плаття ледве прикривало худеньке тіло, на кістлявій спині лежало дві кіски, як мишачі хвости. І така вона була нещасна, така самітна перед згарищем, під непривітним хмарним небом, що серце Правдосвіта сповнилося великим жалем. На очах у нього виступили сльози. Він присів біля дівчини, погладив по голові.

— Не плач, — сказав він. — Не плач, дівчино. Прийде воля для народу, чуєш? І тоді сім’я твоя стане вільною. Не плач!..

Підвела дівчина замурзане пилюкою личко, глянула на Правдосвіта. Здивувався хлопець. Очі в неї були ясні, променисті. Тривожно застукало серце Правдосвіта, ніби хотіло щось сказати. Дівчина здалася хлопцеві близькою і рідною. Чому?

І згадав юнак слова Вартової Серця: «Кого серце твоє пожаліє, дуже пожаліє — то твоя наречена». Це вона! Непоказна на виду, непримітна, та в очах її сіяє вогонь краси, і серце віщує, що зійшлися назавжди…

— Не плач, — повторив Правдосвіт. — Я прийшов за тобою. Ти моя наречена.

Затихла дівчина, почувши такі слова. Поглянула ще раз на хлопця. Лице її спалахнуло щастям, стало на мить прегарним. Ще більше здивувався юнак, зрадів. А дівчина хитнула головою, сказала просто, ніби вона й чекала таких слів:

— Я згодна, хлопче. Буду твоєю нареченою. Клич мене Надією. А як звати тебе?

— Правдосвітом. Тільки знай, Надійко, що неспокійне в мене життя. Нема ні хати, ні господарства. Йду по шляху, шукаю заповітного…

— А що ж заповітне в тебе, Правдосвіте, мій сужений? — спокійно запитала дівчина.