Казка про Правдосвiта

Людмила Бердник

КАЗКА ПРО ПРАВДОСВІТА

Малювала Г. МАКОВСЬКА

В прадавні часи це було. В далекій-далекій країні.

Жив народ країни тієї у тяжкій неволі. Панував над ним Лихий Володар. І було в нього багато поплічників, попихачів, які визискували й мучили власних братів. Скаже Володар вбити одну людину, яка йому не до вподоби, — а посіпаки вбивають десять. Накаже Володар здерти з народу сто тисяч золотих податку для війська, для нових походів, — а лакузи здирають з хліборобів та ремісників мільйони золотих.

Спершу бунтував народ. Піднімалися сміливі юнаки, брали до рук крицеві мечі та списи. Летіли голови чорних поплічників. Та страшну силу мав Лихий Володар. Його військо нищило хоробрих одинаків, заливало кров’ю землю. І гаснули спалахи непокори, не запаливши великого полум’я. І знову безнадія та байдужість сповивали землю.

Так було довго. Дуже довго.

Вже почали звикати люди до свого рабства. Вже почали забувати слово — свобода. Не пам’ятали давніх героїв.

Рідше чулися пісні над селами. Навіть співати людям не хотілося після тяжкої цілоденної праці. Прийшовши з поля, падав хлібороб снопом на землю й засинав. А на світанку прокидався, втомлений, розбитий. І знову йшов на панщину.

Та якось влітку в одному гірському селі народився хлопчик у селянській родині. Баба-повитуха обмила дитину, показала батькові. Той потримав сина на широких шкарубких долонях, порепаних од праці зітхнув тяжко. В оці батька з’явилася сльоза.

— Для чого народився ти на світ, синку? Краще б тебе не було.

— Що ти мовиш, чоловіче? — з острахом озвалася мати. — Нащо накликаєш нещастя на сина?

Якого ще нещастя треба, жінко? — тужливо запитав батько, передаючи дитину матері. — Ми раби. І син стане рабом. На муку й ганьбу прийшов він у цей світ.

— Не знаєш, господарю, долі сина свого, — повчально мовила баба-повитуха. — Тому не смій так казати. Краще ймення дитині дай. Негоже без імені залишати народженого й на хвилинку…

— Байдуже, — відповів батько. — Називайте, як хочете…

— А ти, — звернулася баба до матері. — Яке ймення бажаєш дати синові?

— Не знаю, бабусю. Виберіть ви…

Покарбоване віковими зморшками лице баби-повитухи осміхнулося радо. Вона взяла дитя на руки й тремтячим голосом сказала:

— Диво дивне, господарю та господине. Ще моя баба та мати заповіли мені цей час. Казали вони мені — стрінеться тобі дитина, ймення якій не захочуть давати батьки. Тій дитині належить здобути волю для народу…

Батько вислухав слово бабусине, похитав головою.

— Казки. Я вже давно розучився вірити в них.

— А даремно, — проспівала невгамовна баба. — Казка ніколи не обманює. Ну, раз ви не хочете, дам ім’я хлопчику я. Хай буде Правдосвітом.

Здригнувся й поблід батько. Занепокоїлась мати.

— Що це ви зробили, бабусю? Не буде спокою для дитини. Лихе ім’я ви дали йому. До в світі є правда? Для глуму й горя він його носитиме…

Не турбуйтеся, господарю та господине, — суворо відказала баба, — Нічого злого не станеться синові. Ось даю йому захист. Бачите зернятко жита? Я бережу його все життя. Так берегла його мати, баба моя й прабаба…

— Що ж то за зернятко?

— То зернятко з урожаю вільного лану. Зібране ще тоді, коли народ наш жив на вільній землі. Руки героїв-лицарів косили те жито. Вільні матері в’язали в снопи. На громадських, а не панських токах вимолочувалось зерно. І засипалося в громадські засіки. Велику силу має вільне зерно. В ньому зберігся промінчик мужності наших предків.

— Що ж зробиш з тим зернятком?

— Бачиш — я розтираю його. Вийшло борошно. Тепер мені потрібне молоко дикої кози…

— Де ж нам узяти його? — здивувався батько.

— Йди в гори, — звеліла баба-повитуха. — Треба молоко вільної кози. Домашня, рабська, не годиться. Та поспішай, господарю. Не може торкнутися син до груді материнської, доки я не дам йому млинчика з цього зернятка. Такий заповіт…

— Іди чоловіче, — тривожно сказала мати. — Поспішай…

— А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? — зітхнув батько. — Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…

— Та знай, господарю, — озвалася баба, — що козу не можна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…

Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.

Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.

— Що ж він знайде в таку негоду? — ламала руки мати. — Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..

Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.

Аж на світанку вщухла гроза.

А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися.

— Ага! Ще один слуга нашому панові, — загукали вони. — Як звати?

— Правдосвітом! — тихо мовила мати.

Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.

— Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?

Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.

— Втік? Чому мовчите?

— Пішов у гори, — нарешті вимовила мати тихим голосом. — Мені закортіло ягідок.

— Ягідок закортіло? — зловісно скрикнув головний посіпака. — Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.

Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.

— Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…

— То печера Горицвіта — давнього героя, — мовила баба.

— Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче — то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте — ваш заповіт, бабо, справджується!

Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поплямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:

— Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні залишимось!

Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.

— Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…

— Що ти надумав? — скрикнула з острахом жінка.

— Побачиш!

Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар — нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою повернув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.