Репетитор

— Я — Андрій Шелепінський, живу в шостому домі, дванадцята квартира. Пам'ятаєте — ви купували в нас дзеркало, велике, старовинне?

— Ну, і?..

— Мені однак нема що робити. У школі — карантин через грип.

«А я сьогодні зранку сказав собі, що більше не буду їсти перловки».

Вони підозріло переглядаються. Його неначе хтось стукає в спину: «Дурню, так вони ніколи тобі не повірять».

— Але якщо не треба, то я пішов.

Під ногами — сльота, місиво з талого снігу й піску. Вони не хочуть, ой як не хочуть випробовувати на міцність свої черевики. Андрієві черевики вже давно промокли, тому він може бадьоро шльопати по баюрах і калабанях. Хай там що, а злидарі мають свої переваги.

— Зажди!

Того дня він приходить додому не з порожніми руками.

Перші гроші. Власні. Найсправжнісінькі!

Він згорда минає ятку з морозивом. Їх не можна розтринькати на дрібнички. Ні-ні.

Коли мама прийде, на кухонному столі лежатимуть батон — справжній, білий, півкіло сиру — справжнього, домашнього — і один лимон. Другий лимон він з’їсть одразу і без цукру.

— Уявляєш, вони мені запропонували роботу в будці зі спиртним і цигарками? Я їм хто?.. — розповідає мама. Зненацька завмирає: — Чекай, звідки це?

Він сидить на табуретці й щасливо всміхається.

— Я тебе питаю — звідки?

Щось у вигляді мами не поділяє його радості. Категорично.

— Ти вигулював чужого собаку? За гроші?.. Це ж… це в голові моїй не вкладається! Мій син заради якихось копійок… в найми?.. До кого, до Анісімових? До тих ситих, розжирілих на м’ясокомбінаті… ковбасників?! Ми походим з інтелігенції, яка ніколи б не дозволила собі опуститися до них! Як це виглядало? Як ти жебрав у них ці нещасні купони? А може, ти ще й по підземних переходах жебраєш? Боже, який сором! А якщо люди дізнаються, що скажуть? А якби тебе побачила твоя прабабця?

Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують.

— Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь!

Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води.

Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері.

Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю.

Три тижні і три дні він приносить додому харчі.

Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає.

Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами.

Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.

…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею — білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого — килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями.

Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики.

Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті.

Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим.

«Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», — пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї.

Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг.

«Та-ак… і де тут у них душ?» — обгледівся Андрій, згадавши про свій намір.

Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив.

Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл.

Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися.

Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник.

«Голий, босий і додому далеко», — сміявся Мікі-Маус з рушника.

Андрій цитьнув на нього і постукав ще раз. Потім — ще. Врешті почулося шарудіння, і двері невпевнено відчинилися. З фанатами цей Остапчик нічого спільного мати не міг. Заспаний, розкуйовджений, у розхристаній піжамі й на босу ногу…

«Рахунок, сер», — майнуло в голові, а вголос Андрій Сказав:

— Я трохи змок. Позичу в тебе щось сухе, можна?

Остапчик закліпав очима. Головне — говорити швидко, миролюбно і цілковито безглузді речі.

— Дуже дякую, Остапе.

Андрій впевнено відсунув господаря вбік і підійшов до розсувної шафи.

— І що ми тут маємо? Костюмів мені не треба… сорочок не люблю… краватка?.. синя чи червона?..

Вся надія була на те, що організм, навчений прокидатись об одинадцятій, сприйме половину сьомої за глуху ніч і натягне ковдру по самі вуха. Бо вночі — так, так, вночі треба спатоньки…

— Ти?.. Що ти?.. Чого ти тут?..

— Знайшов!

Андрій повернувся, тримаючи поперед себе перші-ліпші штани, що трапилися під руку.

— Я переодягнуся. Може, ти вийдеш?

Черговий напад кліпання й сонного мурмотіння:

— Звідки ти?.. Що ти взагалі… тут…

— Не вийдеш? Як знаєш…

І простяг руку до рушника.

Рефлекси — вони і в Африці рефлекси, — як казали дідусь Павлов, мордуючи своїх псів. Хлопець округлив очі і, плутаючись у власній піжамі, як у геометрії, позадкував з кімнати.

— Двері, будь ласка!

Остап слухняно зачинив двері. Що коїться?..

Андрій зірвав рушника, відкотив джинси, витягнув засунуту за пояс футболку, одним махом натягнув її на себе, прожогом скрутив постіль і… увімкнув телевізора.

Коли двері рипнули, Андрій лежав на дивані, закинувши ногу за ногу, і клацав дистанційкою. Скручена валиком постіль якнайкраще слугувала йому за подушку.

— Твій одяг мені геть не пасує. Вирішив сохнути у своєму, — мовив він, не озираючись.

У відповідь не пролунало жодного звуку. Жоднісінького! Тільки Андрієві здалося, що зараз у його маківці просвердлять дірку.

— О, моя улюблена передача! — зупинився він на каналі, який бачив уперше.

— Вимітайся звідси, ти… брудна землерийка!

На обличчі мимохіть розпливлася посмішка. По-всякому його називали, але щоб так…

— Хіба? Я щойно мився.

Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів:

— Пішов ти!..

— Не гречно проганяти гостя.

— Ти вдерся в мою кімнату!

— Треба говорити — до моєї кімнати…

— Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок — і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки!

— Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити?