Репетитор

Веселий кураж напав на Андрія.

— Не віриш? — бовкнув, насолоджуючись її реакцією на його провокацію, і лише за пару кроків доп’яв, що саме бовкнув. — Звісно, якщо більше його ніде не буде.

«А якщо більше ніде не буде твого капелюха, га?»

Шкіру аж сироти опосіли.

Кухню вони перерили за двадцять хвилин. Щастя, що пані Марія пішла на базар і не була свідком його ганьби. Не можна сказати, що Андрій не зволікав — ще й як зволікав, але кожна хвилина немилосердно наближала його до того страхітливого кабінету. Коли він втретє заглянув до холодильника, його учениця — мила дівчинка — сіпнула його за штани.

— А ти жнаєш, шо тато дуже-дуже не любить, коли беж дожволу жаходити у кабінет?

— Треба казати — до кабінету, — машинально поправив він, а сам подумав: «Здогадуюся».

Наступним пунктом їхньої програми був передпокій, на який Андрій покладав великі сподіванки. На якійсь із численних поличок просто-таки мусив завалятися хоч якийсь капелюх. Мусив, та не завалявся.

Ось і вітальня. «Капелю-юх, ти де?» Дівчинка стояла поруч і чекала. Гарна дівчинка.

— Отже, так: ти береш на себе сервант, а я… — він знесилено опустився на диван, — а я… а я понишпорю під оцим ось диваном.

Йому привиділося, чи Вірі насправжки щось у цьому «а я» здалося підозрілим? Фіалкові спіральки на її хвостиках недовірливо гойднулися, на хвилю замислились, про те і по-королівськи запишнено застрибали в такт крокам: Віра завзято рушила до серванта. Мовляв, мені шо, я можу й пошукати, а шо ти робитимеш, коли муситимеш іти до тата в КАБІНЕТ?..

Андрій з того відчаю поліз під диван. Пусто. Тоді, скоріш механічно, ніж усвідомлено, він підважив обдерте сидіння. Воно подалося з натужним скрипом.

Бог на небі був і все бачив.

На хаотично розкиданих паперах, теках, ватманах, ескізах, серед лінійок і трикутників, невідомих йому креслярських причандалів, як ясне сонечко, спочивав крислатий солом’яний капелюх. Він обережно взяв капелюха, досі сумніваючись у його реальності, і нап’яв на голову.

— Аля-оп!

Позаду захоплено завищали.

Бог на небі був і бачив, як Андрія роздуло від пихи й самовдоволення. Ніби в тому була не Господня, а його особиста заслуга.

— Ти сховав його там, сховав, сховав!!!

Жовто-зеленим у дракончики м’ячиком застрибала довкола нього поважна в минулому художниця. Андрієва пиха росла, мов на дріжджах.

Бог на небі був. І все бачив. І вздрів Андрій…

На місці, де лежав капелюх, виднівся оббитий вишневим оксамитом, протертий на кантах фотоальбом. Андрій передав головний убір дівчинці, чим заслужив ще на один вибух оглушливого вереску, витяг альбом зі сховку і, не встаючи з колін, почав гортати. Фотографії, чи пак, світлини якоїсь дівчинки: спершу голенька, далі — втоплена у мамині мешти, наступні — в бантиках і з ранцем, а згодом — короткі спідниці, модні зачіски і пішло-поїхало: забави, вечори, нічне море, пляжний варіянт, похідний варіянт, з друзями, без друзів, випускний, студентська тусівка і…

Андрій вкляк. Весілля. Приголомлива сукня. Фантастичний букет. І його батько — страшенно веселий і страшенно молодий. Невпізнавано, неможливо молодий!

Весілля його батька й чужої жінки.

Чим більше Андрій вдивлявся в осяяні щастям обличчя, тим більше темніло перед очима. Крізь цю темінь проступав один-однісінький передноворічний тиждень, коли його мама теж була неможливо, невпізнавано молодою. Тиждень, який не залишив по собі жодної світлини! Лише слайди пам’яти. І таку дрібницю, як сина.

Чийсь неприємний погляд умить привів до тями.

Фанат зирив з дверей і недобре шкірив зуби. Першим бажанням було схопитися, закрити альбом і сховати назад до дивана. Натомість Андрій перегорнув його на сампочаток і покликав Віру:

— Знаєш, хто це? — вказав він на немовля, що грайливо демонструвало світові свою дупцю. — Ану, вгадай.

— Стасик? — невпевнено припустила дівчинка, знову ставши серйозною і сумирною. Маленька королева великого королівства. Приречена на дорослішання з пелюшок.

— Це не хлопчик, а дівчинка. Я тобі допоможу: колись давно…

Десь далеко клацнув вхідний замок.

— …жила-була…

Усмішка Фаната явила світові всі тридцять два зуби.

— …така ж само дівчинка, як ти…

Передпокій впевнено перетинали дещо стомлені кроки.

— А шо далі? — без особливої цікавости запитала Віра.

— А далі нічого…

Остап неголосно покликав:

— Тату…

Кроки на мить зупинились і повернули до вітальні. Схоплюватись? А навіщо? Зараз він волів, щоб його вбили. На місці. Без співчуття. Бо коли він оговтається…

Коли кроки застигли біля порогу, Андрій вперто сидів на підлозі перед диваном з розгорнутим фотоальбомом.

— Що таке?

Андрій завважив сандалі зі світлої шкіри… і негайно заповзявся вивчати вицвілий орнамент оббивки дивана. Щоб, не дай Боже, ніхто не спостеріг його очей. Пояснювати, «що таке», не знадобилося.

— Неможлива спека. Доцю, принеси, будь ласкава, соку. На дверцятах холодильника.

— Я жнаю.

— Чого ж ти в такій незручній позі, Андрію? — турботливо поцікавився лікар, опускаючись на диван поруч з альбомом. — Сів би собі зручненько, закинув ноги на столика, як це роблять нормальні американці і трохи крутіші українці, та й переглядав би собі помаленьку. Як щось незрозуміло, у мене поспитав би. Я б тобі з радістю пояснив.

Ні, розлючений Ігор Васильович подобався Андрієві значно, значно більше.

— Дякую, доцю… м-м, смакота. Ти, сподіваюся, не пила, бо якщо застудишся…

— Не пила.

— Вірю. А тепер — марш усі нагору! Давайте, давайте…

Нагору вони, ясна річ, не пішли. Андрій шкірою відчував ситу посмішку і зловтішний погляд крізь нещільно причинені двері.

— Там ще листи є, — раптово і різко змінив голос лікар. Не підвищив, ні. Змінив. За всіма параметрами. — Чому ти листи не вийняв? Їх куди цікавіше читати.

«Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного».

— Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії.

«Коли б я вам сказав, чого я мовчу…»

— Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи.

Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний.

— У кабінеті.

— У кабінеті? Ото! Де саме?

Андрій спробував уявити собі кабінет.

— У столі.

Лаконічно і правдоподібно.

— Всі шухляди в мене замикаються на ключ.

— І в шафі… в книжковій шафі.

— У мене немає книжкової шафи.

Овва.

— Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, — не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок.

— Значить, такий я лікар, що в мене нема книжкової шафи.

— А де ви тримаєте цю… літературу… медичну?

— У підвалі, де ще?

— Як у підвалі? А якщо вам треба буде… не знаю, нагадати собі щось, підчитати?

— Якби я досі за підручниками до операцій готувався, гріш мені ціна була б як хірургу.

І по хвилі:

— Забрехався ти, Андрію, остаточно і безповоротно.

Андрій закусив губу і відчув, що ним починає трясти. Лікар, напевно, сказав би, що то — запізніла реакція на стрес. Добре, що інколи лікарі не здатні заглибитися в душу своїх пацієнтів.

— Можеш іти додому, заняття на сьогодні закінчено.

Ігор Васильович взяв до рук альбома і почав неквапливо перегортати сторінки. І здалося, ніби для нього весь світ перестав існувати. Вимкнувся, як одна велетенська люстра.

Андрій збагнув, що на своє «до побачення» він не дочекається відповіді.

…Йому одинадцять. Він стоїть на розі центральних вулиць, махає перед собою газетою і горлає:

— Кому «Україна і ми»?!! Кому свіжа преса?!! Кому…

— Кому ви і ваша Україна потрібна… — бурчить стара, що продає поруч хризантеми.

— Кому «Україна і ми»?!

— Тобі в школі треба бути, а ти чим займаєшся?

— У нас карантин. Грип. Купуйте «Україну і ми»!!!

— Скільки? — питає молодик.