Гойдалка дихання

Герта Мюллер

Гойдалка дихання

Усе, що я маю, завжди при мені.

Або: все своє ношу з собою.

Я носив усе, що мав. Але воно не було моїм. Його або використовували не за призначенням, або ж воно було власністю когось іншого. Валіза зі свинячої шкіри раніше була футляром від грамофона. Пороховик належав батькові. Міський плащ із оксамитовими зав'язками на шиї — дідусеві. Завужені донизу галіфе я отримав від свого дядька Едвіна. Шкіряні гамаші — від сусіда, пана Карпа. Зелені вовняні рукавички — від своєї тітки Фінні. Лише шовковий шалик темно-червоного, винного кольору і несесер справді належали мені, це були подарунки на минулорічне Різдво.

У січні 1945 року все ще тривала війна. Зі страху, що я посеред зими мушу їхати невідомо куди, до росіян, кожен намагався дати мені із собою щось, від чого, можливо, буде користь, якщо вже не міг нічим більше допомогти. Бо мені не могло допомогти ніщо на світі. Оскільки моє ім'я неможливо було викреслити зі списків росіян, кожен давав мені щось і думав при цьому про своє. А я брав усе й у свої сімнадцять думав, що ця мандрівка дуже вчасна. Це могло би бути щось інше, не обов'язково списки росіян, але якщо зі мною не трапиться найгіршого, то так, можливо, буде краще для всіх. Я хотів вирватися з наперстка маленького містечка, де кожен камінь мав очі. Замість страху я відчував якийсь затамований неспокій. А заразом і докори сумління, бо список, який доводив до відчаю моїх рідних, для мене був чимось цілком прийнятним. Вони хвилювалися, що зі мною на чужині станеться щось погане. А я хотів потрапити до місця, де мене ніхто не знає.

Зі мною вже сталася одна річ. Заборонена. Це було незвично, брудно, безсоромно і прекрасно. Це сталося в Ерленпарку, у самому його кінці, за пагорбом, порослим скошеною травою. Дорогою додому я йшов через середину парку, зайшов до круглого павільйону, де у вихідні грає оркестр. Я посидів там кілька хвилин. Світло пробивалося крізь щілини дерев'яних стін. Я бачив страх порожніх кіл, квадратів і трапецій, який білими стеблами з'єднувався із пазурами. Це був візерунок моєї втраченості і візерунок жаху на обличчі моєї матері. У цьому павільйоні я поклявся собі, що більше ніколи не прийду в цей парк.

І чим більше я себе стримував, тим швидше знову з'являвся там — раз на два дні. Я приходив сюди на побачення — так це називалося у парку.

Я прийшов на друге побачення з тим самим першим чоловіком. Його звали ЛАСТІВКА. Другий був новачком, його звали ЯЛИНКА. Третього звали ВУХО. Потім з'явився НИТКА. Тоді ВИВІЛЬГА і КАПЕЛЮХ. Згодом були ще ЗАЄЦЬ, КІТ, ЧАЙКА. І ПЕРЛИНА. Лише ми знали, кому належить те чи інше ім'я. У парку всі обмінювалися партнерами, і я теж дозволяв передавати себе з рук у руки. Надворі було літо, на березах біла кора, у заростях ясмину і бузини виростала зелена стіна непролазного листя.

Кохання має свої пори року. Осінь завершила парковий сезон. Дерева оголилися. Побачення перенеслися разом із нами до басейну «Нептун». Біля залізних воріт висіла овальна емблема із зображенням лебедя. Я щотижня зустрічався з ним, тим, хто був старший за мене удвічі. Він був румуном. Одруженим. Я не скажу, як звали його і як мене. Ми приходили один за одним, із обумовленим заздалегідь часовим інтервалом, касирка у запаяній скляній лоджії, блискуча кам'яна підлога, округла колона посередині, кахлі на стіні із візерунком водяних лілій, різьблені дерев'яні сходи не повинні були здогадатися, що цю зустріч нами призначено. Ми йшли плавати до басейну разом з усіма. Ми зустрічалися аж біля сауни.

Тоді, незадовго перед моїм від'їздом до табору і після повернення додому у 1968-му, коли я виїхав із країни, кожне побачення загрожувало ув'язненням. Як мінімум п'ять років, якби хтось мене зловив на гарячому. А декого зловили. Їх хапали просто в парку або у басейні і після жорстоких допитів кидали до в'язниці. А звідти — до табору примусових робіт на каналі. Сьогодні я знаю, що з каналу переважно не поверталися. А той, кому таки вдалося повернутися, був ходячим трупом. Постарілий і знищений, не здатний більше ні до якого кохання.

А у таборі — якби хтось зловив мене там, я був би уже мертвий.

Після п'яти років у таборі я день за днем блукав лабіринтами вулиць і повторював подумки найкращі речення на випадок, якби мене заарештували: ЗАСТУКАНИЙ НА ГАРЯЧОМУ — проти цього звинувачення я вигадав собі тисячі виправдань й алібі. Мій багаж мовчазний. Я так глибоко і так надовго запакував себе у мовчання, що ніколи не зможу розпакувати себе у слова. По-іншому я пакую себе тільки тоді, коли починаю говорити.

Минулого літа побачень, намагаючись продовжити собі шлях із Ерленпарку, я випадково зайшов до церкви Святої Трійці на Ґроссе Рінґ. Ця випадковість стала доленосною. Я побачив своє майбутнє. Біля бічного вівтаря на одній із колон стояв святий у сірому плащі, і замість коміра на його шиї була вівця. Та вівця на шиї — це мовчання. Існують речі, про які краще не говорити. Але я знаю, про що говорю, коли кажу, що мовчання на шиї — це щось інше, ніж мовчання у вустах. Перед, під час і після свого перебування у таборі, протягом двадцяти п'яти років я жив у страхові, перед державою і перед родиною. Перед подвійним падінням, що мене посадять як злочинця, а сім'я з огидою відмовиться від мене. Посеред вуличного хаосу я зазирав у скло вітрин, вікна трамваїв і будинків, у колодязі й калюжі, все намагався переконатися, чи справді я не прозорий.

Мій батько був учителем креслення. А я, з басейном «Нептун» у голові, щоразу здригався, ніби від удару ногою, коли він вживав слово АКВАРЕЛЬ. Це слово знало, як далеко я вже зайшов. Моя мама за столом казала: не наколюй виделкою картоплю, вона розвалиться, візьми ложку, а виделку використовуй для м'яса. Мої щоки горіли. Навіщо вона згадує м'ясо, плоть, коли йдеться всього лише про картоплю і виделку? Про яке м'ясо вона говорить? Моя плоть змінилася від побачень. Я крав сам у себе, слова падали несподівано і наздоганяли мене.

Моя мати й особливо мій батько, як і всі німці у маленькому містечку, вірили у красу русявих косичок і сніжно-білих підколінок. У чорний чотирикутник вусів Гітлера й у трансільванських саксів як у справжню арійську расу. Моя таємниця з самої уже суто тілесної точки зору була надзвичайно огидною. А з румуном до цього приєднався ще і злочин проти власної раси.

Я хотів вирватися кудись подалі від родини, навіть якщо це буде табір. Мені було шкода лише свою матір, яка не підозрювала, як мало вона про мене знає. І яка, коли мене не буде, частіше згадуватиме мене, ніж я її.

Поряд зі святим із вівцею мовчання на шиї я бачив у церкві білу нішу в стіні, а в ній інскрипцію: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Коли я пакував свою валізу, я думав: біла ніша зробила своє. Зараз зі мною відбувається саме це — урухомлений час. Окрім того, я тішився, що не мушу йти на війну, у сніг, на фронт. І я мовчки і слухняно поплівся пакувати валізи. Без найменшого спротиву. Шкіряні гамаші зі шнурівками, широкі бриджі, плащ із оксамитовими зав'язками — ніщо з цього мені не личило. Йшлося про урухомлений час, а не про одяг. У такому одязі чи в іншому, все одно подорослішаєш. І хоча світ — це не костюмований бал, — думав я собі, — але ніхто не може виглядати смішним, якщо посеред зими їде до росіян.

Патруль складався із двох поліцейських, румуна і росіянина, які зі списком у руках ішли від будинку до будинку. Я вже не пригадую, чи саме цей патруль уперше озвучив у нашому домі слово ТАБІР. А якщо ні, то не знаю, які ще звучали слова, окрім РОСІЯ. А навіть якщо і так, то слово ТАБІР не злякало мене. Попри війну і мовчання на шиї, попри мої побачення я у свої сімнадцять все ще був наївною і довірливою дитиною. Мене зачіпали слова АКВАРЕЛЬ і М'ЯСО, для слова ТАБІР мій мозок ще був глухим.

Тоді, за столом, біля картоплі й виделки, коли мама застала мене зненацька словом М'ЯСО, мені пригадалося, як я бавився ще малим у дворі, а мама кричала з вікна веранди: