Репетитор
Репетитор читать книгу онлайн
Що робити самотньому вісімнадцятирічному хлопцеві, який знайомиться з рідним батьком під колесами його авто? Андрій, котрий усе свідоме життя плекав у собі абсолютну незалежність і навіть гординю, не зміг опиратися таким звичайним і звичним для всіх інших почуттям, як любов до кревних. Колись, смертельно ображений, він палав бажанням убити падлюку, яка обдурила його маму. Однак замах на життя віднайденого батька вчиняє хтось інший, а Андрій — головний підозрюваний…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Добре, що хірургія була розташована на шостому поверсі, отож спуск до лікарняного парку ще зайняв трохи часу.
Добре, що на шляху їм трапився буфет, і вони затрималися біля нього, придбавши пачку крекерів і два соки. Вірніше, придбав їх чоловік у костюмі огіркового кольору, а нести доручив Андрієві, який зроду не носив нічого важчого за пачку крекерів і два соки.
Та дуже добре, що він мав можливість оговтатися й позбирати докупи розпорошені у минулому думки.
Не кожен день випадає зустріти батька. Йому ось випало вперше за вісімнадцять років. По-диявольськи дивне відчуття.
Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.
…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, — й свою слабкість…
Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, — відклав убік пачку крекерів і два соки.
— Їж, чого ти?
Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать.
— Нічого, — випробував він голосові зв’язки.
І тут — повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор?
Може, й так, може, й сподівався…
— Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований.
Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня.
— І я обіцяю здивувати тебе ще більше.
Більше його здивує хіба що літаючий трамвай.
— Не чую вбивчих реплік. — По паузі озвався співбесідник.
— Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде?
— Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся?
— Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний.
— Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено?
— У джинсах.
— Слухай-но, будь людиною!
Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг…
— Ну, українська, геометрія, англійська.
— Дуже добре.
Пауза.
Довга пауза.
Андрій не стримався і крадькома оглянув чоловіка обіч себе. Коротка стрижка, сережка у вусі, густі вуса, несподіваний хрестик на шиї, розвинуті плечі, міцні, але рухливі пальці, ступні, що твердо стоять на піщаній доріжці в шкіряних капцях…
Лікар несподівано повернувся до нього, змушуючи різко відвести погляд у бік бордюра.
— Я маю до тебе одну пропозицію…
— Непристойну?
— Що?
— Пропозицію непристойну?
— Зараза б тебе взяла, хлопче! Бізнесову пропозицію, суто бізнесову. Я пропоную тобі підготувати мою дочку до навчання в школі.
Андрій забув, що має дивитися на бордюра, і витріщився на лікаря.
— Я ж обіцяв тебе здивувати, — усміхнувся той. — Тільки не панікуй, нянькою ти не будеш. Вона в мене самостійна аж занадто. Проте кілька годин після дитсадка, поки я не прийду з роботи, вона залишається без нагляду. Не можу сказати, що пані Марія не дивиться за нею, але в неї і без того повно хатніх клопотів, а цей час можна було б проводити з користю для дитини, хоч трохи зорієнтувати її в українській, англійській, математиці. Назвімо це репетиторством. Тепер — не колись: щоб потрапити до школи, треба проходити конкурс, як до інституту.
Андрій, нарешті, спромігся закрити рота і кілька разів кліпнути очима. Щось чи лікар не збирався жартувати?
— Все правильно, я міг би найняти вихователя з дипломом. Якщо чесно, якось я зважився на такий крок, і напочатку все наче йшло добре. Але невдовзі мої діти немов сказилися: Віра виконувала розпорядження виховательки з точністю до навпаки, а Остап… я почав помічати, що він її лякає, вона не могла зв'язати докупи кількох слів у його присутності. Одне слово, вони в мене надовго відбили охоту вдаватися до чиїхось послуг.
Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав!
— Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене — раз плюнути. А ти — як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька.
Андрій мовчав.
— Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?
Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.
— Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття.
— Ви… ви збираєтесь мені платити?
— Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.
— П’ять…
— Мало?
Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…
— Найміть психолога.
— Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.
Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.
Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?
— Чому мовчиш?
Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.
— Можна мені йти?
Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.
— Вибач. Ти маєш свої справи.
Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі.
— Але пропозиція залишається відкритою.
— Всього доброго.
— Почекай, а крекери?
— Віддайте своїм дітям!
…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.
У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.
Добігав до кінця навчальний семестр.
Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.
Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.
На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:
— Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?
Олена Іванівна називає нижу відомих імен.
— Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?
Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання: