Репетитор

Добре, що хірургія була розташована на шостому поверсі, отож спуск до лікарняного парку ще зайняв трохи часу.

Добре, що на шляху їм трапився буфет, і вони затрималися біля нього, придбавши пачку крекерів і два соки. Вірніше, придбав їх чоловік у костюмі огіркового кольору, а нести доручив Андрієві, який зроду не носив нічого важчого за пачку крекерів і два соки.

Та дуже добре, що він мав можливість оговтатися й позбирати докупи розпорошені у минулому думки.

Не кожен день випадає зустріти батька. Йому ось випало вперше за вісімнадцять років. По-диявольськи дивне відчуття.

Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.

…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, — й свою слабкість…

Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, — відклав убік пачку крекерів і два соки.

— Їж, чого ти?

Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать.

— Нічого, — випробував він голосові зв’язки.

І тут — повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор?

Може, й так, може, й сподівався…

— Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований.

Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня.

— І я обіцяю здивувати тебе ще більше.

Більше його здивує хіба що літаючий трамвай.

— Не чую вбивчих реплік. — По паузі озвався співбесідник.

— Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде?

— Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся?

— Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний.

— Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено?

— У джинсах.

— Слухай-но, будь людиною!

Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг…

— Ну, українська, геометрія, англійська.

— Дуже добре.

Пауза.

Довга пауза.

Андрій не стримався і крадькома оглянув чоловіка обіч себе. Коротка стрижка, сережка у вусі, густі вуса, несподіваний хрестик на шиї, розвинуті плечі, міцні, але рухливі пальці, ступні, що твердо стоять на піщаній доріжці в шкіряних капцях…

Лікар несподівано повернувся до нього, змушуючи різко відвести погляд у бік бордюра.

— Я маю до тебе одну пропозицію…

— Непристойну?

— Що?

— Пропозицію непристойну?

— Зараза б тебе взяла, хлопче! Бізнесову пропозицію, суто бізнесову. Я пропоную тобі підготувати мою дочку до навчання в школі.

Андрій забув, що має дивитися на бордюра, і витріщився на лікаря.

— Я ж обіцяв тебе здивувати, — усміхнувся той. — Тільки не панікуй, нянькою ти не будеш. Вона в мене самостійна аж занадто. Проте кілька годин після дитсадка, поки я не прийду з роботи, вона залишається без нагляду. Не можу сказати, що пані Марія не дивиться за нею, але в неї і без того повно хатніх клопотів, а цей час можна було б проводити з користю для дитини, хоч трохи зорієнтувати її в українській, англійській, математиці. Назвімо це репетиторством. Тепер — не колись: щоб потрапити до школи, треба проходити конкурс, як до інституту.

Андрій, нарешті, спромігся закрити рота і кілька разів кліпнути очима. Щось чи лікар не збирався жартувати?

— Все правильно, я міг би найняти вихователя з дипломом. Якщо чесно, якось я зважився на такий крок, і напочатку все наче йшло добре. Але невдовзі мої діти немов сказилися: Віра виконувала розпорядження виховательки з точністю до навпаки, а Остап… я почав помічати, що він її лякає, вона не могла зв'язати докупи кількох слів у його присутності. Одне слово, вони в мене надовго відбили охоту вдаватися до чиїхось послуг.

Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав!

— Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене — раз плюнути. А ти — як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька.

Андрій мовчав.

— Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?

Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.

— Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття.

— Ви… ви збираєтесь мені платити?

— Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.

— П’ять…

— Мало?

Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…

— Найміть психолога.

— Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.

Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.

Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?

— Чому мовчиш?

Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.

— Можна мені йти?

Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.

— Вибач. Ти маєш свої справи.

Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі.

— Але пропозиція залишається відкритою.

— Всього доброго.

— Почекай, а крекери?

— Віддайте своїм дітям!

…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.

У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.

Добігав до кінця навчальний семестр.

Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.

Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.

На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:

— Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?

Олена Іванівна називає нижу відомих імен.

— Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?

Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання: