Репетитор

— Я не помилюся, коли скажу — більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі.

Регіт в аудиторії приглушити не вдається.

Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються.

Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати».

Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд.

— Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас.

Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру — лише тиждень.

— Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею.

— У мене нікого немає, окрім бабусі.

— Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти.

— Чому?

— Є в мене одна проблема, але не будемо про це…

— Ні, я хочу знати!

— Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво…

— Цікаво! Що за предмет?

— Навіщо тобі?..

— Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово…

— Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу…

— Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет?

Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з бабунею, а він обіцяє завтра прийти.

Завтра закінчується семестр. Завтра підходить до кінця вся ця історія.

Того вечора Олена Іванівна засинає швидше, ніж завжди, й Іра не встигає передати їй прохання коханого. Зранку Олена Іванівна раніше, ніж будь-коли, виходить з дому.

Іра йде до бабусі на роботу. У коридорах кафедри — юрби студентів із заліковками. Останній день семестру. Останній день шаленства.

За поворотом вона чує знайомий голос:

— Нарешті мені ця клята кафедра перестане снитися.

І чомусь кам'яніє.

— Справді?

— А ти думаєш, я даремно марудився з її онучкою? Цілий тиждень, між іншим!

— Ну, і як онучка?

— Все хочеш знати! Головне, що стара відьма для любої Іринки гори зверне.

— Де там, гори не всилить. Її вчіпить параліч.

За поворотом лунає веселий сміх.

Завтра переходить у вчора. Без вороття.

Іра блукає зимовим містом до глибокої ночі. Біля під'їзду їй назустріч квапиться бабуся. Захворів завідувач кафедрою, і здачу заліків перенесли на понеділок.

Іра йде на кухню і все розповідає бабусі. Без емоцій. Як десять років по тому розповість про все її правнукові.

Олена Іванівна мовчки помішує ложечкою цукор.

— Дивно, що він тобі теж сподобався, бабусю.

— Дивно.

— Чому ти не хотіла поставити йому тієї злощасної оцінки?

— Я хотіла побачити, як він долає перешкоди…

— Ти задоволена?

Олена Іванівна встає і йде до своєї кімнати. Іра плаче. Раптом вона звертає увагу на годинник. Минуло дві години, відколи бабуня пішла до своєї кімнати, а Іра не пригадує жодних звуків звідтіля. Вона квапиться глянути, що там коїться.

..Лікар зі «швидкої» авторитетно заявить, що ця жінка мертва щонайменше дві години. Інфаркт міокарда.

— …Славку, ти прийдеш на мій похорон?

— Які питання, ми ж друзі!

— Вип’ємо за друзів, які підтримують нас навіть в день нашого похорону.

— Вип’ємо…

— Славку, то в тебе точно немає якоїсь фузії, що відправила б мене до прабабці?

— Я запитаю в знайомих.

— Ти справжній друг.

— А ти — ні. Чому ти нічого не кажеш?

— Я?

— Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму?

— Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам.

— Тоді вип’ємо.

— Вип’ємо…

— Славку, ця пляшка вже порожня.

— Геній! Я повторював і буду повторювати: ти — геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою.

— Починається. Пора завершуватись.

— Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній.

— Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка.

— Тоді кинь, але не збивай з думки. За умови, коли мати переносить на тебе всі свої почуття до твого батька, серед яких ненависть посідає не останнє місце, за умови майже повної ізоляції від оточення і постійного тиску злиднів… що ж я хотів сказати? Ага! За таких умов у голові частенько формуються процеси, які збуджують глибинні, до певного часу дрімаючі вогнища патології і… Гей! Обережно з моєю правою ногою!

— Мовчи, бо зараз направду кину.

— Не кинеш, я тебе знаю. За всіма канонами науки, з тебе мало вирости якесь страхопудало з купою комплексів, які походять від незе… незере… тьху, незреалізованих потаємних бажань… О, як тіло любить горизонтальність… А де ковдра?

— Отямся, надворі тридцять п'ять градусів!

— Я не такий загартований, як ти. До речі — про гарт. У тобі таке злиденне існування загартувало риси, які давним-давно вимерли. Ти… цей, як його… останній з динозаврів того… ну, Спілбергівського періоду.

— Динозаври жили в Юрському періоді.

— Ну, яка різниця?! Чоловіче!

— Прошу.

— О, в тебе навіть мова патологічно правильна, а якби я не бачив, як ти по-аристократськи споживаєш їжу після тижневого голодування…

— Здаюся. Тримай свою ковдру.

— Так би зразу… Про що я?

— Про шизофреників.

— Ага. Щось ти нині… підозріло… мов… чиш… хр-р-р…

Андрій відійшов до вікна. На нього алкоголь подіяв м'яко, обволікаюче, визволив щось, що давно стирчало скіпкою в грудях і не давало спокою.

Цікаво, що б сказав його друг, коли б довідався, що він замислив.

…Йому десять. Він розуміє, що треба якось діяти. Самому. Негайно.

Не можна сказати, що мама нічого не робить. Вона розпродує все, що можна. Квартира порожніє у темпі швидкісного потяга. Моторошне відлуння оселяється по кутах.

Якось, просидівши на розкладному кріслі — єдиній речі, що залишилася від меблів у його кімнаті, — кілька годин нерухомо, він встає, витягує з-під стосів зошитів і книжок під стіною чистого аркуша, знаходить кусень олівця і починає писати.

Коли він покаже написане мамі, вона розсміється, потім заплаче і подере аркуша на клапті. «Ти нічого не розумієш! Я збираюсь знайти справжню роботу, а не продавати себе у рабство, як всі решта!»

На тому аркуші було написано:

«Робота для мами: п. 1. Дивитися за дітьми, як сестра Володьки з паралельного класу,

п.2. Поїхати до Польщі або до Туреччини, а потім продавати товар у нас на критому базарі,

п. З. Мити посуд в „Токарчук і Ко“, де колись був хлібний, а тепер відкрили бар і шукають посудомийку».

Він знову сідає в крісло, сидить так до вечора, тоді встає і йде до мами.

«Мам, а батько має гроші?»

«Батько? — всміхається вона, а в нього всередині все затерпає. — О так, батько гроші мав. Хочеш почути про свого батька? Сідай і слухай. Я розкажу тобі казку…».