Дiм з вiтражем

Полтвa

— Я піду з тобою! — сказала я їй своїм звичаєм, та цим разом вона погодилася без заперечень. Вона щойно покупалася, а тепер закінчувала малюватися перед дзеркалом у ванній. У руці вона тримала коробочку з написом «Ленинградский», потрошки спльовувала на прямокутний брикетик туші, розмішувала малесеньким пензликом, а тоді наносила на свої довгі вії — крім неї, ні в кого таких не було, хіба що в Снігурочки, але в тої були накладні. Піниста вода утворювала у ванні вир, і мені здавалося, що потік із її запахом хоче мені щось сказати, але затинається, бо сильна течія випихає його під землю, у Полтву, яка, як відомо, зливається з двома іншими підземними річками точнісінько під нашим будинком. Ми жили на вододілі, одначе вода в кранах була за графіком, з’являлася між шостою і дев’ятою ранку, і хто спізнювався, мав обходитися тим, що знайдеться у відрах і каструлях. На зіпсованій пральній машині лежала програма на червень: сьогодні, четвертого, ставили «Кармен», з Маріанною Астаф’євою в титульній ролі.

Я пішла до кімнати, чула, як Аба ввімкнула телевізор.

— Трагедія в Башкири, — говорив диктор у новинах, — витікання газу… вагони, скинуті з рейок… сотні жертв… опіки…

— Що сталося? — запитала я.

— Два поїзди злетіли в повітря, в газопроводі, що проходив біля колії, було витікання газу. Коли поїзди розходилися, стався вибух. Налічують сотні жертв.

— Де?

— Під Уфою.

Стоячи у дверях, я бачила в кадрі вагони, скинуті з насипу, відірвані двері, побите скло і купу залізяччя, тоді на екрані з’явилися завади, з них виринуло обличчя популярного телеведучого Влада Лістьєва:

— Учора московський стадіон «Олімпійський» тріщав по швах під час концерту легендарної рок-групи «Пінк Флойд», яка вперше в історії СРСР відвідала…

Кольорові смужки проковтнули вусатого Лістьєва, повернулися кадри з Башкирії.

— Спочатку Чорнобиль, тепер цей вибух, — зітхнула Аба. — Що нас іще чекає?

Я на пальчиках увійшла до кімнати Мами, відкрила її шафу, взяла червону міні-спідницю і чорні колготи. Мама не коментувала моїх інновацій із модним вбранням, вона саме розмовляла з кимось по телефону, її чоло було наморщене — хоч Аба раз за разом повторювала, що якщо вона не почне дбати про свою міміку, то скоро виглядатиме як стара баба. Коли ми вийшли з дому, вона обігнала мене на сходах, а я завмерла на нашому поверсі біля вітражного дуба: свинцеві рамки, які його оточували, були коліями, і ними їхали два довжелезні пасажирські потяги. Я занепокоєно стежила за їхнім пересуванням: зіткнуться чи ні, згорять чи ні, злетять у повітря чи вціліють?

— Швидше! — гукнула Мама знизу.

Сонце безжально розігрівало вулицю. Мені хотілося морозива у вафельному стаканчику, але я мусила підпорядковуватися Маминому ритму, інакше мене би викинуло за борт корабля, який, не зупиняючись, помчить уперед: Мама не їла солодкого.

Ми пройшли повз Будинок профспілок із великим написом «Хай живе КПРС!», тоді повз брудні стіни готелю «Інтурист», ми пливли колишнім руслом колишньої річки Полтви, і разом із нами пливла Міцкевичева колона, книгарня «Дружба» та напис «Вперед до комунізму!», який виростав із її факела. Ми влилися в проспект Леніна і на рівні етнографічного музею наскочили на Клумбу. «Страйк», «демократизація», «українська мова» — читала я слова, висмикнуті з заголовків газет, прикріплених кнопками до дерев, а серед усього цього клекотали голоси літніх чоловіків. «Тільки б вони її не впізнали», — думала я, але було надто пізно: дідок у бавовняній шапці з козирком, з-під якої стирчали жмутики волосся, саме брав її під руку.

— Дорога пані Маріанно, — говорив він скрипучим голосом, — я вірю в можливість вільних виборів. Ви будете нашою кандидаткою до Верховної Ради СРСР.

Вона люб’язно дивилася на дідка, її зелені очі з золотими блискітками навколо зіниць світлішали — і для нього, для нього струменів її коханий для мене голос, водночас вона вивільняла лікоть з міцно стиснутих пожовклих пальців. Ми пішли, він залишився, проводжаючи нас нерухомим козлиним поглядом, на якийсь момент я відчула до нього навіть щось на кшталт співчуття.

Що з того, що тут колись текла річка, якщо жоден із розпечених каменів про це вже не пам’ятає, що з того, що, згідно з переказами, рибальські човни колись плинули водами Полтви до самого Балтійського моря? Я взяла під руку свою русалоньку і намагалася не відставати від неї, ми були майже одного зросту, наші тіні рухалися попереду нас, поки їх не ковтнула тінь Леніна, оточена кущами троянд. Я дивилася на п’ять роз’єднаних літер його прізвища і думала, що їх можна було б написати в інший спосіб, нехай би, як у каліграфічному прикладі, утворили безперервну лінію, по якій поїдуть два пасажирські потяги. Ле-нін-Ле-нін-Ле-нін… Нін-ел-нін-ел-нін-ел…

— Швидше!

Ми обійшли театр зліва, піднялися східцями службового входу, за нами зачинилися засклені двері з переплетенням кутих орнаментів, у їхньому лабіринті заплуталися пучки сонячних променів. Вахтерки порозкладали свої опасисті тілеса на незручних стільцях, тілесами стікали поли синіх халатів, прикриваючи відкорковану пляшку горілки під столом. Мамі дали ключі від гримерки, я пішла до сходів, але Мама подала мені знак рукою, і я згадала, що в березні директор викинув її з її ж таки гардеробної і перемістив у підвал, тепер у Маминому розпорядженні була репетиційна кімната недавно померлої ударниці. Ми ступали довгим коридором без вікон, проходили повз ряд однакових білих дверей, з-за кожних долинав звук іншого інструмента, але я чула тільки ударні.

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.

— Тобі личить, — зауважила Мама. — Можеш брати з моєї шафи все, що захочеш. Ти вже виросла.

Я зазирнула у відчинені двері шафи з Маминими костюмами, всередині, як і в нашій домашній, було сховане дзеркало, в ньому відбивалося довге тіло, яке я бачила в підручниках із ботаніки: дерево з наземною частиною у вигляді стовбура, яблука грудей, цятковані стебла рук, покриті листям стебла ніг, поліній орхідеї між ногами.

— Затягни блискавку, — попросила вона, повернувшись спиною. Її вії були земноводними рослинами з трубчастими пагонами, що їх у просторіччі називають комишем, а очі — тюльпанами з чорним квітковим дном, із шорсткими тичинками всередині.

— Я втомлена, — прошепотіла вона більше до дзеркала, ніж до мене. — Норми для артистів опери — це абсурд. Двадцять чотири вистави на місяць плюс репетиції. Щодня! «Доярки, добьемся высоких удоев от каждой фуражной коровы!»

Тільки останній пропагандистський лозунг Мама сказала російською, а все інше — українською. Одного дня вона рішуче змінила мову, це звалилося на нас із Абою як грім з ясного неба. Суперечка, під час якої вона виклала свої аргументи, була її останньою розмовою рідною, російською. Тоді Мама говорила, що вона — донька цієї землі, а ця земля — українська. Ще вона говорила, що Аба — окупантка, що в сорок четвертому її ніхто сюди не кликав — будь ласка, треба було після війни повертатися до свого Петербурга.

Говорила про бої за Львів у 1918 році та знищені могили Січових Стрільців. Говорила про багатовіковий гніт русифікації і «розстріляне Відродження». Говорила про неймовірно низький відсоток шкіл, де автохтони можуть навчатися своєю мовою, і про пихатих загарбників, які все життя проводять у Львові, українською не вимовивши ні слова. Згадувала про кампанію, під час якої зі словників було виключено багато питомо українських слів, щоби мова ставала дедалі подібнішою до російської, аж поки остаточно не зіллється зі «старшим братом».