Дiм з вiтражем
Дiм з вiтражем читать книгу онлайн
Роман — переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Авторка — у минулому львів’янка, нині — мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж — 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, Вячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) — елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Дякую, що прийшла. Нам треба обговорити кілька справ. Але спершу давай вип’ємо за зустріч!
У припорошеному пилюкою салоні на дивані лежав запакований у пластиковий пакет килим, який раніше прикривав диван. Фіолетова відчинила дверцята серванта:
— Шампанське, вино, коньяк? — запитала.
І тут же додала:
— Та що я питаю, тільки в коньяку ще не закінчився термін.
«Дзень-дзень» — заговорили знайомі кришталеві келихи, а я усвідомила, що моє колишнє чудесне бажання збулося. Фіолетова тепер мала світле волосся, її нігті були вкриті перламутровим лаком, а вдягнена вона була в синій дамський костюм із золотим тризубом у лацкані.
— Я вже десять років викладаю історію України, — пояснила вона, помітивши мій погляд. — Досі в тій самій школі. Я би вже могла піти на пенсію, але я люблю свою роботу.
Вона спорожнила келишок, а тоді витягла із сумочки зошит.
— Перейдімо до справи. У мене є для тебе пропозиція. Ми разом успадкували цю квартиру, але я не хочу її продавати. У мене є ідея, як її використати. Дивись, отут щось типу бізнес-плану.
Я взяла зошит, підписаний «Хостел „Червоний Львів“», і прочитала текст, написаний старанним каліграфічним почерком:
«Це квартира конкретних людей — колишнього солдата Червоної Армії і медсестри, — де вони прожили сорок років. З короткою історією сім’ї можна ознайомитися на сторінці в інтернеті й на картці при вході, разом з описом квартири (що де лежить, що можна, що не можна). На полицях є радянські дипломи (можна брати в руки, розглядати), книги про Леніна і партію (можна переглядати, читати), у шафі висить піджак з орденами (можна приміряти, фотографуватися), є старі електробритви (такими голилися всі радянські чоловіки), картини і фотографії на стінах створюють домашню атмосферу. Додаткові переваги: з балкона відкривається розлога панорама Львова, зручне сполучення з центром.
Спальні місця: три-чотири (диван і двоспальне ліжко), можливі додаткові спальні місця (розкладачки). Ціна за ніч з однієї особи: 15 євро.
Для бажаючих: урочиста вечеря в стилі брежнєвської епохи (кришталевий сервіз, вази, квіти). Страви: салат „олів’є“, пельмені ручної ліпки, торт „Червона гвоздика“. Ціна: 15 євро з особи. Алкогольні напої за окрему плату.
Гаджети: CD/DVD з радянськими піснями, майки з логотипом квартири та інтернет-адресою, сувеніри — пластикові танки».
Під цим описом був припис: «Цільова група: молоді поляки віком 20–25 років, які шукають нестандартних форм відпочинку».
— Що стосується польських туристів у Львові, то ринок зараз дуже добрий, — прокоментувала Фіолетова, — а за прогнозами, він буде ще кращий.
На полях було дописано дрібними літерами: «Викласти підлогу керамічною плиткою — блюють!». Тут вона по-змовницьки підморгнула мені.
— Я навчаюся за кордоном, рідко буваю у Львові, — пробелькотіла я.
— Я знаю, нічого. Я всім займуся. Після повернення початкових інвестицій ти отримуватимеш тридцять п’ять відсотків чистого прибутку щомісяця. Думаю, це чесна угода.
«Дзень-дзень» — впевненіше, ніж доти, сказали келишки.
— Мені потрібен час, щоб подумати, — мій голос тремтів. — Я відповім вам завтра.
— Нема питань, — сказала Фіолетова, а тоді запитала: — Ти вже була на цвинтарі?
— Так.
— Це щастя, що твої всі на Личаківському, — зітхнула вона. — Там шикарно. Скоро там будуть їздити гольфкари. На Голосківському жахливо. Зараз я тобі розкажу, тільки здалася би якась закуска.
Вона витягла із сумки дві пачки крекерів «Світоч» і дві коробочки плавленого сиру «Янтар», ми занесли їх до салону разом із коньяком, поставили на полірованій поверхні стола, і в міру спорожнення пляшки з написом «Арарат» я слухала розповідь Фіолетової про те, що з нею трапилося попереднього дня. Вона вирішила замовити гранітний пам’ятник на могилу дядька Олексія, тому спершу довго їхала на цвинтар кількома маршрутками, потім загубилася в лабіринті могильних плит із вигравіруваними в натуральну величину портретами циганів у хутряних шапках, тоді безрезультатно шукала сорокове поле, бо таблички з номерами зникли, зникла й розщеплена блискавкою навпіл сосна, яка мала здалеку вказувати потрібне місце. Проте врешті-решт знайшлися і сосна, і поле, але могил тепер було вп’ятеро більше, а весь схил — сорокове поле Голосківського цвинтаря знаходилося на крутому схилі, на спадистій поверхні — поріс гігантськими бур’янами, вищими за Фіолетову.
— Від чого помер дядько? — запитала я. — Я знаю, що тітка в останні роки мала хворобу Альцгеймера…
— Її хвороба добила їх обох. Усе життя тьотя обслуговувала дядю, а тут йому довелося самому зайнятися нею — а він і не вмів, і не хотів.
«Дзень-дзень» цим разом прозвучало як мугикання, бо Фіолетова розрюмсалася, плач назбирався у ній, як дощ у темних хмарах, що згущалися над полем номер сорок на Голосківському цвинтарі.
— То був страшнючий густезний бур’ян із колючками. Я не мала з собою ні ножиць, ні рукавиць. У тому місці, де повинна знаходитися могила дяді, були справжні джунглі. Я виривала їх голими руками, топталась по інших могилах. Вся була подряпана, поколота, бо прийшла в блузці на короткий рукав і в сандалях на босі ноги. У якийсь момент я зрозуміла, що збирається на грозу.
«Чи вона так вболіває над невеселою долею дядька і тітки, — замислювалась я, спостерігаючи за безладними смужками вологи на її лиці, — чи їй так шкода самої себе?» Та нараз я збагнула, що це не має значення, — і дуже здивувалася цій думці. Вона була всеперемагаюча і наказала мені, ігноруючи зніяковіння, погладити Фіолетову по руках, а тоді наповнити келишки і запитати про її чоловіка.
— Ми офіційно не розлучені, але… — схлипнула вона, — він уже добрих кілька років живе в Києві. У нього висока посада в СБУ. Мене він до себе не кличе, я сама.
Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:
— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.
Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.
«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.
— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.
Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.
— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.
Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.
— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.
У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.
Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.