Дiм з вiтражем

Молодий коханець поводився щодо Станіслави стримано: охоче їв те, чим вона його пригощала, купався у воді, яку вона для нього гріла, досліджував тіло, яке вона пропонувала. Натомість до її доньки він почував ірраціональну неприязнь — можливо, його дратувало те, що вона була свідком їхнього роману. Кульмінацією і роману, і неприязні став один фатальний вечір.

До Аби тоді прийшла сусідка згори, самотня й ексцентрична вдова, вони домовилися, що та дістане папір і пастелі, й Аба намалює її портрет. Через кілька годин у квартиру зайшов Герман — сусідка була загорнута в покривало з їхнього ліжка, сиділа на їхніх подушках, навколо неї були порозкидані різні предмети реквізиту: таці, пляшки, овочі. А найгірше з усього — те, що вони, сусідка з Абою, палили сигарети! Ця розв’язність явно роздратувала молодого німця: він щось недоброзичливо буркнув і закрився на кухні. Станіслава холодним тоном попросила доньку навести лад, а тоді пішла за ним. За мить з-за дверей долинув грюкіт скинутих на землю предметів і здавлені зойки.

— Це вже не перший раз, — спонтанно повідомила Аба сусідку. — Недавно мама ходила з підбитим оком.

— Я заявлю в міліцію! — крикнула сусідка і кинулася сходами вниз.

Аба відчула, як на спині виступив холодний піт: спогад 1937 року, привид арешту, поїзди, табори, Сибір. Невдовзі з’явилися міліціонери, гримотіли у двері, кричали «Откройте!».

— Іду, іду! — мелодійно відгукнулася Станіслава, нашвидку перевдягнена в халат, прикидаючись, ніби секунду тому встала з ліжка.

Міліціонери задали кілька запитань і пішли обшукувати квартиру — за цей час опалове лице Прабабки прибрало блакитнуватого відтінку, а донька міцно трималася за щоки, щоби стримати клацання зубів. На щастя, міліціонерам не спало на думку зазирнути в шафку для білизни: Герман сидів у шафці.

Після цієї події він почав приходити рідше, а невдовзі і взагалі виїхав до Німеччини. Була прощальна прогулянка Кайзервальдом, під час якої Станіслава наказала доньці йти у кількох метрах за ними і заплющувати очі, коли вони починали цілуватися. Мабуть, вона взяла доньку із собою тільки для того, щоби було до кого падати на плече, повертаючись додому. Гострі металеві вусики брошки-метелика чіплялися за в’язаний пуловер Аби, тоді ще дівчини-підлітка, і висмикували волокна ниток, а дівчина уявляла собі, що це хижа Германова пика зі щілиною між верхніми різцями женеться за ними і кусає її в плече.

А потім… У принципі, Герман не повинен був писати того листа. Хтозна, що йому завадило залишитися найкращим спогадом Станіслави.

Лист прийшов через три місяці, написаний по-російськи, але латинкою, тим специфічним волапюком, яким Герман користувався у Львові. У ньому він називав Станіславу «старою мавпою», «сукою» і «каргою» та стверджував, що приходив до неї тільки для того, щоби відігрітися і як слід помитися. Тепер уже недосяжний у своєму «гайматі» за «залізною завісою», яка саме почала з’являтися, він цілком безкорисливо пообсипав прокльонами її, її доньку, її місто і її країну. Станіслава заливалася сльозами, знову і знову перечитуючи ці оригінальні неправильні зліпки слів, які могли би бути смішними, якби не їхній трагічний зміст. Донька сиділа біля її ніг і гладила її руки. Саме тоді з’явилися перші істерики і пов’язані з ними ритуали — після фіаско справді єдиного кохання характер Станіслави остаточно зійшов на пси.

Мало минути багато днів від похорону, перш ніж ми взялися робити порядки. Пам’ятаю, після того, як було винесено на смітник важкі зелені штори, виявилося, що від дванадцятої до першої в кімнату Прабабки вривається жовтий сонячний прямокутник і лежить під вікном, ніби розжарений зливок золота. Холодні і гладкі ручки шухляд шафки для білизни так само виявилися золотистого кольору. Я пам’ятаю, як по черзі витягувала кожну з них — та так і залишала витягнутими. Нагорі лежали коштовності: загорнуті в пожовклий папір срібні ланцюжки, персні та брошки.

— Біжутерію треба буде віднести в комісійний, тільки хто ж тепер захоче носити такі старомодні речі? — прикинула Аба. З оказії прибирання вона зібрала волосся аж на самій маківці, щось у її відкритому обличчі нагадувало про те, що колись і вона була дівчинкою.

У решті шухляд були сховані папери та фотографії, Аба порозкладала їх купками на підлозі. Вона стурбовано схилялася над ними, так, ніби хотіла власним тілом затулити їх від мого цікавого погляду.

Я відчинила дверцята великої шафи кольору вохри, щоб та без зусиль змогла розродитися постраждалим від обстрілу молі одягом. Плащі, кожухи і сукні з шелестом і хрустом повипадали на підлогу, пересипані засохлими апельсиновими шкірками. Одяг мав піти «на бідних», Аба не залишала собі жодної лашки.

Наше столове приладдя, важке і темне, з докором спостерігало за спробами долучити до нього легесенькі алюмінієві ложки і виделки, знайдені на столі. В остаточному підсумку вони опинилися серед сміття, їх прикрив шматок вицвілої церати, на якому вони лежали багато років. Не захотіли ми і півлітрового слоїка з білим нальотом, з якого Прабабка пила підсолоджену кип’ячену воду. Вимитий до блиску емальований горщик на віки вічні упокоївся під диваном, прикритим смарагдовим покривалом; ще кілька днів тому на його поверхні вигойдувався корабель тіла, а тепер запанував повний штиль, жодної хвильки.

Ми працювали довго: жовтий прямокутник під вікном спочатку ріс у довжину, а тоді перемістився на стіну з боку подвір’я; ребра цеглин, які подекуди виступали з її непричесаної поверхні, кольором нагадували мені волосся прадідуся, якого я ніколи не знала.

Ми відсунули піаніно від стіни, зняли з нього темні плахти павутиння; я витягла з кутка якісь брошури, сіла на підлогу і почала їх переглядати. Вони були довоєнні, а може, й дореволюційні, з давно скасованими літерами «гражданки», серед них були й ноти.

— Що це? — запитала я. — Це Мамині речі?

— Її лібрето, — знехотя відповіла Аба, дивлячись убік, як завжди, коли за її словами крилася якась недомовка. Ми дотримувалися неписаної угоди: говорити про Прабабку «вона», а про Маму — «Мама». — Вона хотіла стати оперною співачкою, — вела далі Аба. — У неї був абсолютний слух, прекрасне мецо-сопрано…

Я слухала зі здивуванням: навіщо вона переказує ці загальновідомі факти?

— Думаю, саме від неї Мама успадкувала тембр. У Петербурзі вона була ученицею Наталії Преображенської, це прізвище мало б тобі дещо сказати. Але, на жаль, вона ніколи в житті не співала в театрі. Їй не дали навіть найменшої ролі. Вона була занизька, а тобі ж бо відомо, що на сцені зріст має величезне значення.

Прабабка в ролі оперної співачки? Я не могла повірити власним вухам.

Я дивилася на осяяну стіну за вікном — вона була театральною сценою, на якій я намагалася розмістити Прабабку, я вдягала її в червоно-чорну сукню, вдягала їй на голову блискучу діадему, прикрашала пальці перснями з шухляд — на жаль, марно, бо замість костюмів Кармен чи Аннеріс я бачила запраний халат, зачовгані пантофлі та зморщений великий палець, який мацав стінку чайника, щоби перевірити, чи вода в ньому тепла. Відразу за Прабабкою переді мною з’явився театральний поміст, на якому стояла моя власна мати. Тоді я поставила їх поруч — Прабабку і її — та змусила їх співати дуетом: бабцю і внучку, стару і молоду, низьку і високу. Одній це вдалося, іншій — ні, обидві померли. Та, якій вдалося, загинула молодою; та, якій не вдалося, двигала тягар своєї поразки багато десятиліть.

— Після відмови в театрі вона вступила в хор, на репетиції познайомилася з Прадідом.

— А потім Прадіда заарештували — і почалася війна?

— Найгірше було в Казані: вона мовчала і худла, мовчала і худла; на це було важко дивитися. Пішла працювати на завод. Вона ненавиділа заводську роботу, але завдяки цьому ми мали більшу пайку хліба. Свою порцію вона віддавала мені, бо я росла і весь час була голодна. А потім приїхав на гастролі хор Олексія Павлова. Із цим хором вона виїхала з Казані.