Дiм з вiтражем
Дiм з вiтражем читать книгу онлайн
Роман — переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Авторка — у минулому львів’янка, нині — мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж — 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, Вячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) — елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Скажи: «Я тебе кохаю!».
Вона сказала — тихо і не дивлячись йому в очі, і тоді він зрозумів, що йому йшлося зовсім не про це. Він відпустив її руки, пішов нагору, покликав Наташу. Утрьох вони випили чвертку горілки і вирішили випробувати підземний прохід.
Канал під театром був у доброму стані: високі півкруглі склепіння, широкі доріжки тільки де-не-де звужувалися, а стеля спускалася нижче. Колись колектор сполучався з підвалами будинків, на стінах було видно забетоновані квадратні входи, вони обмацували їх у пошуках опори, проводили пальцями по цих сліпих отворах. Під ногами було слизько, вони спотикалися об щурів, попереду йшла Маріанна, нав’язувала їм свій ритм. Вона високо тримала ліхтарик зі старомодним козирком, а коли рука втомлювалася, ненадовго опускала його вниз, і тоді розвіяні складки сукні приглушували і без того слабенький вогник.
Вони звернули з широкого шляху, йшли зігнувшись у три погибелі, прохід став дуже вузьким, це їх надзвичайно стривожило — і вони відступили назад, до широкої «вулиці», повернули в інше відгалуження.
Тепер попереду йшов Микола, тримаючи ліхтарик, за ним ішла Наташа, у самому кінці — Маріанна, теж із ліхтариком. Вода піднімалася все вище, гуркіт ріки заглушав голоси і думки, вони рухалися прямо, присвічуючи поперед себе, тунель вів усе вище, вони пройшли повз великий водоспад, справа з’явився наступний тунель, вони опинилися поблизу вододілу.
Усі трохи опам’яталися і почали шкодувати, що вв’язалися в цю пригоду.
— Та ми, здається, під моїм будинком! — вигукнула Маріанна, наближаючи лице до них двох, щоб її почули. Тоді Микола вище підняв ліхтарик — як сценограф він був зобов’язаний знатися й на освітленні — і на очах у Маріанни поцілував Наташу в губи. Маріанна відсахнулася. Наташа відповіла на поцілунок. Вони розвернулися і, не сказавши ні слова, почали повертатися в бік театру. По дорозі Микола ще кілька разів зупинявся, піднімав ліхтарик і цілував красиву помічницю режисера.
Я дійшла до того самого місця — туди, де було видно виворітний бік, підкладку нашого будинку, — і ця думка мене окрилила. Я ніби відразу повірила, що вмію проходити крізь стіни, долати, як хвиля, бетон, дерево і скло, що зараз зможу притулитися до теплого обвислого живота Аби, яка спала у своєму ліжку всього лише кілька ярусів над нами. Жінка, яка прямувала переді мною, обернулася, показала мені кам’яні сходи, що вели нагору, я охоче почала по них підніматися, переживаючи тільки, чи люк, через який ми мали вийти назовні, не занадто близько до поста міліції, та чи міліціонери, які там чатують, не заберуть нас просто з підземелля до однієї зі своїх похмурих катівень.
Я перевела на дрантя твої чорні жакардові колготи, Мамо, забруднила спідницю, а холодні сходи все не кінчалися, вели нас усе вище, мені перехоплювало подих, навколо посвітлішало і потеплішало, сходи вже були не кам’яні, а дерев’яні, так само круті, важкі, важкі, важкі для малесеньких, дуже маленьких ніжок — не більш ніж тридцять третього розміру. Саме такі були в ліліпуток у синіх комбінезонах, які прошмигували по дерев’яних сходах, тримаючи в руках таці з їжею та напоями, раз у раз котрась із них випускала тацю з рук — і летіла сторчголов услід за нею. Так, тут було світліше, ніж під землею, але світло було слабке і тьмяне, а повітря — затхле, переповнене смородом старої олії, на якій щось смажилося. Ми були всередині довгого і високого будинку, на кожному поверсі вміщалося тільки одне приміщення: на першому — якась крамничка, на другому — бібліотека, а на решті поверхів влаштували кнайпу, де високі люди сиділи за столами, а низенькі їх обслуговували. Одній із ліліпуток, із таким же неприродно витягнутим лицем, як і сам цей будинок, було особливо важко розносити замовлення: вона частіше, ніж інші, спотикалася на сходах, ранячи при цьому коліна, кров просочувалася крізь сині джинси, і я невідомо звідки абсолютно точно знала, що ще сьогодні ввечері вона помре.
Нарешті ми добралися до найвищого поверху, там стояв кремезний сажотрус із прим’ятим блазенським обличчям. Він торохтів, як радіо, — переказував багатокультурну історію міста Львова, товстезними пальцями крутив латунний ґудзик своєї куртки, і кожен, хто запримічав цей жест, розумів, що в словах сажотруса немає ні крихти правди. Він нас не помітив, ми байдуже пройшли повз нього і по металевих гвинтових сходах піднялися на дах.
Нагорі теплий вітер зірвав капелюшок із голови моєї супутниці, і якусь мить мені здавалося, що я бачу її витончене лице на чорно-білому знімку, але крізь нічний ґрунт неба вже пробивалися бузкові паростки світанку. Ми були в самому центрі, оточені трикутником монастиря бернардинів, прямокутником ратуші і півколом домініканського собору, над дахами ширяли зграї білих чайок, так ніби Львів лежить на березі моря. Я сіла в білий кабріолет, запаркований на краю даху, готова до дальшої подорожі, але мене зупинив рішучий жест жінки.
Нарешті я змогла роздивитися її зблизька. Вона була трохи повніша від Мами і велична, ніби пам’ятник самій собі, так само вдягнена в червону сукню Кармен — обшиту сніжно-білою мереживною тасьмою. Її долоні були дрібні, тендітні та хворовиті, я знала, що вона не втримає мене, якби я покотилася похилим дахом униз.
— Галичина, лицемірна Галілея, — сказала вона, не дивлячись на мене, а її округлі очі були сповнені гніву. — Насміхаються з мене, що я співаю італійською. Дорікають, що в мене не поставлений голос. Привели в театр пса, який своїм виттям наслідує мій спів.
Кожне її слово було немов викарбуване в золоті, я сіла на слизьку черепицю — боялася, що щось може перервати цей монолог.
— Але я прийняла рішення — витримаю до кінця! Я повинна переконати всіх наших песимістів, що українська душа також здатна досягти найвищих вершин у мистецтві.
Мій погляд перескочив у бік обтягнутого червоною матерією живота, за яким виростав багатогранник костелу єзуїтів.
— А кохання? — тихо спитала я.
— Музика зворушує мене по-справжньому. Це дивно, бо я холодного темпераменту і нерви маю міцні, як віжки. На сцені мене притуляли і цілували, — додала вона. — Це були умовні знаки, сигнали, які казали, що треба піднімати завісу або запалювати лампи. Всі думали, що я дуже досвідчена і навіть хитра, а я була наївна. Я тримала пристрасті на відстані. Бачиш, яким дивним іноді буває життя актриси.
Я зворушено дивилася, як її тіло випрозорюється, бачила, як проступає крізь неї сіра пляма моря на горизонті.
— Їдемо туди, Соломіє? — благально запитала я, але вона не відповіла. Я встала, випрямила ноги і відчула, що мушу бігти в туалет. Я стала спускатися, по дорозі розпитувала ліліпуток, де вбиральня, кожна показала в інший бік, тим часом мій живіт набрякав, ось-ось він не витримає тиску, ось-ось проллється, врешті-решт на першому поверсі я потрапила в комірчину з бетонною підлогою. Я зачинилася зсередини, ткнулася головою в простирадла, розвішані там сушитися, і тієї миті, коли вже задерла спідницю, побачила, що насмішкувата чоловіча мармиза скошує погляд на низ мого живота і регоче, вишкіряється на мене з телеекрану на дверях і кричить:
— Я бачу! Я все бачу!
— Увага, третя дія! Кармен, дівчатка! Ескамільйо!
Це кричала Наташа, я прокинулася біля її ніг, сидячи по-турецьки на змотаному кабелі.
Потім була четверта дія з її заздалегідь запланованою і наперед добре відомою смертю.
Після вистави ми з Мамою поверталися додому порожнім і темним проспектом Леніна, я несла букет білих троянд, на бордові вона завжди казала «бурячки» і залишала їх у театрі.
— Коли тобі дозволять повернутися до попередньої гардеробної? — запитала я з претензією в голосі, яка здивувала мене саму.
— Мені здається, що вже ніколи, — відповіла Мама тоном ще менш сподіваним, бо невимушеним і чуттєвим; з дітьми так не розмовляють. Потім у ритм наших кроків вона виголосила щось на кшталт промови, з якої я боялася пропустити бодай одне слово.