Дiм з вiтражем

Аба відреагувала на це розповіддю про польський Львів і про його численні національні меншини, які жили у злагоді. І також — про бої 1918 року. Про сплюндрований Цвинтар «орлят». Говорила про лікарню, в якій пропрацювала тридцять років, і де кожен із медперсоналу розмовляв рідною мовою — російською, українською і польською — і нікому не спадало на думку змінювати мову з ідеологічних міркувань. Згадувала також про російські колискові та про російський буквар, посилалася на поетів російської Срібної доби, котрих вони обидві дуже любили.

Усе, що сказала Аба, не знайшло в Мами відгуку. Що ж до мене, то я відразу цілком зрозуміла і підтримала Мамине рішення. Та все ж від того моменту, коли вона змінила мову, перейшовши на українську, я почала уникати звертатися до неї — ніби сама перетворилася на словник, з якого хтось поступово, потрохи вилучав слова.

Тепер я теж нічого не відповіла і вийшла на коридор — з наміром відвідати знайомих балерин.

А там назустріч мені сунули троє драгунів у білих шовкових жилетках, із трикутними капелюхами в руках, довгі пера волочилися за ними по землі, драгуни реготали, один із них заточувався і навіть мало не впав, його погляд був затуманений. Я йшла за ними, не дуже добре пам’ятаючи, де вихід, ми разом просувалися вперед тунелем у формі півкола, пройшли повз пост пожежної безпеки, схему евакуації, плакат «Артисте! Пам’ятай, що ти — син радянської землі!», аж ось коридор раптом закінчився: тьмяні лампочки, чавунні стійки з попільничками, напис «Хода нет». Я зійшла з рейок, як ті уфимські вагони, зробила поворот «кругом», та було вже запізно: мені в лице нахабно диміли їхні цигарки, летіли націлені в мене примовки та хихоньки, а ще — забута кимось споловіла троянда. Я втекла порожнім коридором, ще раз пройшла повз ряд зачинених дверей, ввійшла в єдині відчинені, щоби збити зі сліду драгунів, які й на думці не мали мене переслідувати. Так я опинилася в темному просторому приміщенні, в якому ніколи раніше не бувала, зі стінами, оплетеними трубами та іншим залізяччям. Ці стіни були прикрашені вентилями, клапанами і дверима в нікуди, над головою я чула приглушені кроки і голоси. Я стояла під сценою, тобто на чотири яруси нижче, ніж дзеркальна зала, в якій займаються балерини, і куди я так поспішала ще хвилину тому. Я бачила високий кутастий ящик невідомого призначення, бачила свічник — як я заввишки, а ще я стояла на краю відкритого каналізаційного люка зі вставленою в нього драбиною.

У балетній залі я любила сидіти на підлозі та спостерігати за маневрами балеток, так само посірілих, як мереживо сукні Кармен, любила дивитися на тугі, майже зрослі зі спинами животи балерин, у яких не було місця для дітей.

— Ти помиляєшся, — якось одна з них сказала при мені іншій, — театр не має сполучення з каналами Полтви. А якщо колись і мав, то їх уже замурували.

Тепер я отримала нагоду перевірити це особисто, але не знала, чи варто. «Мама почне переживати», — брехала я сама собі, підтягуючи вгору ноги в таких недоречних зараз колготках і повертаючись на коридор. Там я знову наткнулась на драгунів, які поверталися з курилки, лацкани їхніх шовкових жилеток цього разу були притрушені попелом і пелюстками троянди, та й заточувалися тепер уже всі троє — хоча глядачі про це ніколи не дізнаються. За драгунами йшла Мама з припорошеним білою пудрою лицем.

— Мені треба на хвилину до перукаря, йди до буфету, купи собі тістечко!

Червона спідничка не мала кишень, я тримала монети в долоні, бігла за Мамою, задля розваги зачіпаючи по дорозі рукою всі замкнені двері, вони розвівалися навколо мене, як мереживна тасьма на її спідниці, тасьма ця рвонула вгору, і я не знаю, як так сталося, що по дорозі я знов увійшла в ті самі двері.

«Тіло дванадцятирічної дівчинки було знайдено в смердючих каналах, — скаже по телевізору Влад Лістьєв. — Стан її матері, відомої оперної співачки, близький до божевілля, бо в цьому трагічному випадку вона звинувачує себе».

«Не бросать, не кантовать», — попереджав напис на чудернацькому ящику біля свічника. А також: «Музикальний инструмент. Арфа № 969». Я уявила собі заводський конвеєр, по якому тисяча арф проїхала простісінько у вправні руки радянських робітників, такий конвеєр мав знаходитися десь у Сибіру, в зоні вічної мерзлоти.

«Доньку відомої оперної співачки затримала міліція в момент, коли та кидала у відкритий каналізаційний люк історичну арфу, на якій грали радянські солдати під час урочистого вступу у Львів 17 вересня 1939 року», — напишуть потім у газетах.

У буфеті продавали тістечка двох видів: кошичок із білим кремом згори або трубочка з білим кремом усередині.

На сходах буфету дрімав музикант у смокінгу, в руках він тримав скрипку, смичок лежав упоперек його колін, немов кинджал, яким він за мить до цього вчинив самогубство. «Виступаючим у першій дії підготуватися до виходу!» — пролунав голос помрежа Наташі. Уже в першій дії на сцену мала завітати Кармен, заспівати хабанеру. Чи всі пам’ятатимуть, що в четвертій дії вона повинна померти?

Трохи солодкого крему було на моїй блузці, коли я всілася біля ніг Наташі на моток кабелю — звідси я бачила всіх акторів, руки диригента і чорну прірву партеру. Перед Наташею був екран, вона командувала через мікрофон, приєднаний до пульта:

— Увага, починаємо!

Чи оркестранти у паузах під час гри можуть чути, як під театром булькоче ріка? Чи її підземна течія здатна впливати на перебіг вистав і долі акторів?

— Само собою, що є прохід, — сказала Наташа. — Я була в каналах під театром, із твоєю мамою.

Чим старшою ставала Наташа, тим гарнішою вона здавалася. Її шкіра була біла, немовби вкрита шаром позолоти. Очі вузькі та видовжені, як у єгиптянок з папірусів. Її крупні біло-жовті кучері були викладені на голові, наче гірка трубочок з кремом. Сьогодні вона була вбрана в довгу чорну сукню. Шкода, що глядачі ніколи її не побачать.

— Чому ти не стала актрисою?

— Я хотіла бути важливішою. Помреж — це як залізничний диспетчер, усе залежить від нього.

— Чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей?

— Усе моє життя — це театр.

— Як виглядає те, що під театром?

— Зажди хвильку, — вона пересунула два повзунки на пульті, поспішно запалила сигарету.

— То було чистісіньке божевілля, — прошептала вона, — ніякої підготовки, ніякого захисного одягу, два слабенькі ліхтарики. Після вечірньої вистави, тобто в найнебезпечніший час, коли більшість мешканців міста купається, тому рівень води помітно піднімається.

— Хто? — так само пошепки запитала я.

— Твоя мама, я і молодий сценограф.

— І як?

Вона не відповіла, уважно вдивлялася в екран — я знала, що вона не завжди могла розмовляти під час роботи. Лився голос Кармен на сцені, текли струмені Полтви в колекторі під театром, розпливалося зображення на екрані телевізора, силуети акторів зникали, замість них з’являлася шипляча сіра вода.

— Знову те саме! — крикнула Наташа. — Електрик! Коли вже нарешті звільнять цього ледацюгу?

Зі сцени долинув підозрілий звук, схожий на собаче виття. Його було чути на тлі арії Кармен, і мені здавалося, що він навіть потрапив у правильну тональність, хоч я і усвідомлювала, що не знаюся на таких речах. Невдовзі на екрані знову з’явилися актори.

— Ця боротьба мені потрібна, щоб не впасти у зарозумілість, — сказала одна з актрис по-українськи. — Я відчуваю в собі страх, багато вогню й енергії.

Тоді вони втрьох ішли тим самим проходом під сценою, що його я пізніше випадково відкрила, — це було через два роки після «Аїди», під час якої помер один із глядачів, і за два тижні до «Кармен» — останньої опери моєї Мами.

Перед цим у гримерці розігралася невелика сцена. Після вистави Микола прийшов туди і чекав, поки Мама перевдягнеться і зніме макіяж. Протягом деякого часу в них не траплялося нагоди спокійно порозмовляти, протягом деякого часу вона не заходила до нього в майстерню: політична діяльність з’їдала всі її вільні години. Він був злий: йому перестало вистачати її несподіваних візитів, невизначеного статусу їхніх стосунків. Злість настільки накипіла в ньому, що навіть звуки її голосу не принесли очікуваного катарсису. Він прийшов, щоб отримати від неї певну заяву-ствердження, щоб накреслити спільні плани. Тож коли вона сіла навпроти, він запитав, чи вона його кохає — а вона мовчала і дивилася вбік. Запитав, чи вона за нього вийде — а вона навіть не ворухнулася. Тоді він підійшов до неї і стиснув за зап’ястя. Вона здригнулася, але й далі мовчала. Сам вражений тим, що робить, він дивився на її посіріле лице — і стискав дедалі сильніше.