Дiм з вiтражем

— Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було — в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

— Ми знайомі багато років, — сказав Микола, коли ми вийшли надвір. — Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками — по коліна у свіжому снігу, моя голова — на його плечі, його голова — на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», — сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Шкатулка

Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я — в рожевих чобітках, Аба — в чорних черевиках на платформі, Мама — у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.

— Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, — бурчала Аба. — І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.

— А може, я ту свою організму не зношу? — питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. — Може, я хочу прикінчити цю суку?

Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.

Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, — гвоздики і троянди.

Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.

— Ненавиджу ці міщанські обіди! — зітхнула Мама.

— І не соромно тобі, Маріанно? — обурилась Аба. — Май трохи поваги до людей! І вдячності!

Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала очі, аж врешті-решт їй вдалося успішно підкинути вгору своє невелике тіло, а на її гладкому, майже зовсім вільному від зморщок чолі виступила паволока вологи.

На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.

Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина — тітка Марія — чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка — важкого керамічного вазона — дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.

В освітленому зеленкуватим світлом передпокої тітка Марія витягувала з тумбочки тапки — всі неношені, всі імпортні. Новими були й книжки в засклених шафах вздовж стін передпокою, підібрані за кольорами корінців, твори Леніна в синіх палітурках стояли на самій горі.

— Запрошуємо дорогих гостей до кімнати!

Ми невпевнено ступали по хіднику, схожому на добре підпечену бісквітну скоринку, що пахне ваніллю і лимоном, тоді ввійшли в салон, де на наші голови звалилися блиск і жар. Дзеркала і люстри, свічки і срібло, посередині — заставлений стіл, навколо нього — гості: старші та молодші чоловіки в костюмах, жінки різного віку, лисіючі та з перманентом. Старше покоління репрезентували бойові товариші дядька, разом з якими він воював під Сталінградом і Курськом, Краковом і Берліном. Коли я була ще зовсім мала, то не могла повірити, що наш товстий дядько був солдатом, тож на одному з тодішніх святкувань він, на радість усім присутнім, зняв штани і продемонстрував мені два нерівні заглиблення на нозі, в місцях, де ногу прошили кулі, а я, як той Хома невіруючий, по черзі вклала в кожне з них палець.

На столі чекала закуска: яйця, фаршировані грибами з майонезом, бутерброди з червоною і чорною ікрою, буряковий салат із чорносливом, неодмінний на кожному радянському святкуванні салат олів’є, домашні мариновані помідори, огірки і перець, оселедець і гриби, тонко нарізані сири і ковбаси різних видів, з більшими і меншими шматочками сала. На підвіконні стояли пляшки: вино і шампанське, горілка і коньяк, мінеральна вода «Боржомі» та лимонад.

Гості сиділи в легких сучасних кріслах та на стільцях під дзеркальним сервантом, а також на пружинному дивані, прикритому тонким килимом. Серед них була Фіолетова — її голос я почула ще з коридору — «улюблена хрещениця» дядька, причому не йшлося про церковне таїнство, а про певний близький зв’язок, на позначення якого радянські люди часом вдавалися до релігійної лексики. Цікавим був той факт, що вони з Мамою народилися в один і той самий день одного і того самого року, і кожна з них відігравала у дядьковому житті особливу роль: Мама була єдиною небогою, а Фіолетова — донькою найближчого друга і товариша по зброї, який, як і мій дідусь, уже помер.

— Дорогенький дядьку, та сядьте вже, будь ласка! — прогриміла Фіолетова своїм густим, низьким голосом, а тоді звернулася до присутніх:

— Давайте скажемо тост і привітаємо ювіляра!

Це були нейтральні слова, відповідні до нагоди, — а я не могла позбутися враження, що Фіолетова бреше.

— Кого ж то ми бачимо, нашу «артисточку»! — трохи зневажливо прокоментувала вона появу Мами.